Валерій Шевчук - Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

Мій батько – трудівник. Ніколи не бачив його серед пляжників, щоб розвалився на піску й пролежав півдня а чи день. Не був він і рибалкою, не мостив гребель, не бігав весною з каламейкою, а влітку з хваткою та вудочками. Не ставив верш та ятерів і не бовтав річки з волоком або саком. Майже цілий день у нього забирала фабрика, а що йти було далеченько, повертався після шести. Влітку після роботи він купався, незмінно беручи з собою й мене, і наші плавання на Завалі, а коли підняли в Тетереві воду, біля мосту, що його щорічно розбирали і споруджували (власне, це й не був міст, а широка кладка), були для мене чимось на зразок маленького свята, особливо, коли ми неспішно поверталися додому й неспішно, як чоловік з чоловіком, розмовляли. Сонце вже схилялося до горба, на якому була саджалка (часом ходили купатись і туди), в якій я топив одежу свого ворога і де каменярі в окулярах витесували надмогильні пам'ятники. Повернувшись додому, батько вечеряв, а тоді сідав на шевського пасастого стільця і шив туфлі й чоботи на замовлення. Траплялося, що замовники його взуття не забирали, тоді мати ходила з тим взуттям на товкучку і поверталася звідти тиха й сіра, після чого вони з батьком говорили про якісь нецікаві речі, коли слово «гроші» було основним, – в такий спосіб батьки зводили кінці з кінцями, адже й досі тато виплачував борг. Бувало, що замовникам пошите взуття не подобалося, тоді сірий ставав батько так само, як мати, коли поверталася з товкучки, і з тиждень по тому, вернувшись із роботи, валявся на отоманці, яку зробив мій пропалий безвісти дядько. Цю отоманку від мене забрали, як невигідну, а натомість я дістав старе дерев'яне ліжко, середина якого закладалася дошками, а на них клалися сінники. Валяючись на тій отоманці, батько читав книги, саме тоді в очах його запалювалися сиві вогники, ставав він неговіркий і мовчки слухав безконечне материне гдирання про те, що він нічого до ладу зробити не вміє.

Але це траплялося рідко. Загалом, замовники взуттям залишалися вдоволені, батько шив його все‑таки на совість. Сидів і сидів на пасастому стільці, шив, стукав молотком; мені доручав нарізання із сухих березових чурбанців шпильок, перед цим поколовши їх на тонкі пластини. Я складав цих пластин декілька і натискав шевським ножем, відколюючи рядок загострених дерев'яних гвіздків, цими шпильками батько обцвяховував у два ряди підошви. За роботою він щось наспівував, часом без слів, а часом із словами – пісень знав безліч та й голос мав непоганий: в ансамблі, куди ходив по неділях, не тільки танцював, але й співав. Його голова була скарбницею тих пісень, і зараз я шкодую, що не записав їх, бо то були пісні, не тільки вивчені з книжок; більшість їх він навчився од своєї матері, яка знала співанок, як звіщав батько, тисячу. Ту мою бабу я бачив тільки на фотографії: просте, добродушне, кругле обличчя, зав'язана хусткою, в рясній спідниці із хвартухом і в простенькій ситцевій кохтинці; на шиї в неї красувалося намисто. Вона приїхала в місто з села після революції, але сільських звичок так і не позбулася. Зокрема, в нас і досі зберігалася її луб'яна коробка, з якою ходила на базар, як це ходили сільські жінки, заклавши ту коробку за спину, – в ній згодом багато років квочки висиджували курчат.

У неділю батько працював також, але тільки до обіду, по обіді спав, а під вечір вирушав у Будинок народної творчості, повертався звідти пізно по–особливому піднесений, помолоділий, із сивими вогниками в очах: єдина розривка, якщо не рахувати щотижневого походу в кіно і щомісячного відвідування театру, яку батько собі дозволяв. Починаючи з минулого року, в театр і кіно почали брати й мене, а вперше це сталося після того, як я так нещасливо мстився нашому ворогові. Загалом же ми всі троє жили кожен в осібному світі; мати, окрім роботи на пошті, мала безліч занять домашніх: біля кабана, якого ми щороку заводили нового, біля білизни, варіння та прибирання; вона вставала о шостій ранку, а лягали вони з батьком близько дванадцятої. Після нещасливої спроби затоваришувати з Пепою я зовсім перестав виходити на вулицю до своїх ровесників; у моїх обов'язках було нарізати на день три відра лободи (в теплу пору), нагодувати вдень кабана, сипати курям зерно – решту часу я робив уроки або ж читав. Книги брав батькові, він же випозичав їх у фабричній бібліотеці, і мені того вистачало. Взимку улюбленим моїм заняттям став біг на лижвах; батько дістав десь мені лижви старі, довгі з тріщиною біля носка, яку він ретельно обцяхував з бляшкою; я виходив на кригу на Тетереві й пускався по білому полі аж до електростанції, або ж спускався із крутезних гір на тому боці річки, часом і наїдаючись досить снігу.