Валерій Шевчук - Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

– Слухай, – сказав батько, коли я все розповів, і ми пішли через міст. – Не все я розумію. Хіба ти не знаєш, що та історія трапилася давно?

– Знаю, – сказав я, схлипуючи. – Але тоді я до помсти не був готовий. Та й товариша не мав.

– Той твій товариш падлюка, – мовив батько.

– Я йому вірив, – відповів я, хлипаючи. – Він хотів зі мною дружити…

– Хотів використати тебе або ж утягнути у ганебні справи, – озвався батько.

– Я не піддався б, – відповів я, схлипуючи. – У нас була тверда домовленість: робити те, на що згоджуємося обоє…

– А чому ти не розказав мені цього раніше?

– Бо не дозволив би ти мені. А я хотів помститися…

– Добре тобі тепер? – спитав батько. – Задоволений?

Я мовчав. Не було мені добре й не був я задоволений.

– Справді, тобі б не дозволив, – мовив батько, беручи мене, як малого, за руку. – І не тому, що я вибачив тому чоловікові. Я йому не вибачив.

– Чому ж? – спитав я.

– Тому, що знаю: від помсти легше на душі не стає…

Сказав це зовсім тихо, але мені від тих слів язик колом у роті став. Невже те, про що я здогадався, правда?

Але я не встиг додумати тієї гадки. Біля пивниці заворушилася, вкутана в купу шмаття постать Рочіня і з тієї купи вирвався рипливий голос:

– Ти йому, заразі, дай! Дай, щоб не шлявся ночами!

– Гаразд! – сказав Рочіню батько.

– Дай, щоб аж клоччя летіло! – верескнув Рочінь. – Це такий, що і моста може спалити!

– Гаразд! – сказав батько. – Заспокойтеся, дядьку. Що треба, він дістане!..

Рочінь заспокоївся, його маленька голівка знову гулькнула в купу шмаття і пропала. Батько тихо сміявся. Але мені смішно не було. До випадів Рочіня я звик, як і всі хлопці, мене зараз турбувало інше. Бо моя гадка розрослася в мені й заповнила голову.

– Тат, – сказав я, задираючи голову до високого й ставного батька. – А звідки ти знаєш?

– Що знаю? – не зрозумів батько, він усе ще сміявся з Рочіня.

– Звідки знаєш, що від помсти легше не стає?

Батько теж став серйозний.

– А ти не здогадався? – спитав він, нахмурившись.

– Ти вже мстився? На Садовому? – спитав я, і мені аж дух заклало.

– Годі про це, – обірвав мене батько. – Бачиш, синку, дорослі часом бувають не розумніші за дітей. Зрозумів мене?

Я зрозумів. Але повірити до решти не міг.

– Чого ж ти мені нічого не сказав? – прошепотів я зовсім по–дитячому.

Батько зупинився під ліхтарем, засміявся, задер голову й зиркнув туди, де в світляному колі крутилося й моталося безліч зеленої комашні, а тоді й сказав з тією поблажливістю, з якою говорять до неприпустимо малих дітей:

– Наступного разу неодмінно скажу.

І поплескав мене по плечі, даючи знати, що відстані між нами ніколи таки не подолати…

Мати чекала нас біля хвіртки.

– Знаєш що, Раєчко, – тепло мовив батько. – Ти його зараз не чіпай. Хай піде й виспиться.

– Де він був? – з тривогою спитала мати.

– Де був, там його зараз нема. Я тобі все розкажу.

– Де ти був? – верескнула до мене мати.

Тоді батькова рука штовхнула мене в плечі. Я зрозумів цей порух і кинувся притьма в напіврозчинені сінешні двері.

– Чуєш, що сказав? – грізно зазвучав у дворі батьків голос. – Все тобі розкажу й поясню.

Я вскочив у свою кімнату і замкнувся на гачок. Але мати до мене не рвалася, батько зумів її втихомирити. Це було до речі, бо ще одного нервового струсу я не витримав би.

І щось у мені обірвалося, руки мої знову звисли, як пліті, ноги ніби у водолазні черевики озулися, голова ледве на в'язах трималася; я скинув із себе бридливими заповільненими рухами одежу, очі мої дивились у куток, де загус сутінок, квола лампочка над головою ледве мріла – жовте мертве світло розливалося навколо, і я бабрався в тому світлі, як зловлена муха.

Я погасив лампочку, погасив ясного павука, щоб він не поліз по золотих струнах, щоб не вжалив мене смертельно, бо я вже зовсім обезсилів, був тільки однією із мільйона нічних метеликів–нетль; хотів полинути в ніч, у царство снів, щоб нарешті вирвати із павутини себе самого, щоб звільнитися від сьогоднішнього дня й сьогоднішньої ночі, щоб стати бездумним крилатим створінням, яке летить і летить у ніч. Летить, щоб побачити перед собою вогонь, запалений чарівником ночі, щоб, врешті, вдаритись об шибу, яка оберігає той вогонь, і розбитись об неї або ж проникнути у шпару і самоспалитися, щоб увійти в новий день у новій іпостасі, щоб покинути у цій ночі всю свою темряву, весь біль та безсилля, щоб прокинутися й побачити залите сонцем вікно – вікно свого нового дня.