Валерій Шевчук - Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

– Ми не робили дурного діла, – нахмурився Пепа. – Ми робили святе діло.

– І ми його зробили. Але, Пепо. і в святому ділі треба вміти вчасно зупинятися.

Пепа задумався. Щось там у його макітрі варилося, але я не міг збагнути, який борщ. В мене ще й досі все тремтіло.

– У тебе, Мавпо, голова – не капуста, – сказав нарешті Пепа, і мені аж легше стало. І не тому, що моя взяла гору і я таки зумів переконати цього дикого й несамовитого хлопця, а тому, що тепер мені легше буде повернутися додому.

– Що зробимо з одежею? – спитав я. – Втопимо, як домовилися?

– Твій ворог, ти і вирішуй. – сказав Пепа. – Хочеш, я сам утоплю.

– Гаразд, Пепо, – згодився я. – Пізно вже і мене вдома можуть похопитися.

– Еге ж, – сказав Пепа. – Ти ж домашній…

Знову хотів узяти наді мною гору. «Ну й хай!» – подумав я.

– Справді втопиш цю одежу? – спитав я.

– Я чесний пацан, – підкинув підборіддя Пепа. – Не віриш мені?

Ми стояли, облиті рідким світлом, і дивилися один одному в вічі. Вивіряли один одного й обоє знали: коли між нами й далі висітиме оця холодна, напіврозмита світляна сітка, дружба наша міцна не залишиться.

– Вірю тобі, – твердо сказав я і відчув, що Пепа став не такий напружений.

– Знаю тут одне місце, – мовив він, усміхаючись, якось дивно й трохи моторошно проглядала в його роті щерба. – Мені по дорозі…

– То я пішов, Пепо!

– Біжи! – лагідно озвався той. – Ми зробили своє діло на всі сто!

– На всі сто! – відгукнувся я й пішов по білій в рідкому місячному світлі дорозі.

Йшов не озираючись. Знав, що він дивиться мені вслід. Чекає, коли сховаюсь із його очей, а тоді піде й собі. Вірив йому, але більше не вірив. І не тому, що такий мудрий тоді був, а тому, що вловив у його голосі непевні нотки. Отож вірив я йому й не вірив. Але йшов не обертаючись, бо він не повинен нічого знати про мою підозру. Хай думає, що мудріший і хитріший – не даремно в його голосі звучали оті непевні нотки.

Я ступив на міст і пішов по ньому, залитий світлом обох ліхтарів, поставлених з одного боку й другого. Біля пивниці на ганку побачив закудлану в кожуха постать старого Рочіня; відчував: на мене дивиться дві пари очей – Рочінь, а знизу Пепа. Він не зрушить із місця, той Пепа, поки не сховаюся з його очей. Вивірятиме мене, бо вважатиме, що хитріший за мене й мудріший.

Я звернув од мосту в завулок, але додому, ясна річ, не пішов. Зник із поля зору обох пар очей: Рочіневих і Пепиних, а тоді крутнувся й безшумно збіг по схилу під міст. Визирнув з‑за бика: по стежці простувала темна Пепина постать. Він ішов і посвистував. На плечах у нього лежав клунок, а чоботи тримав під пахвою. Я перемахнув через річку по каменях, по яких переходив, ховаючись тут. Колись і мій батько. Йшов за Пепою невидною тінню, а він ніби відчував мене – раз у раз озирався. В нього з вуст усе ще виривався легковажний посвист, і цей посвист побудив закам'янських собак. Тоді Пепа обірвав свист. Раптом зупинився, повернувся до мене обличчям і довго вдивлявся. Я в цей час лежав на траві за каменем, і вологий дух землі проникав мені в тіло. Але я не поворухнувся – Пепа був не з таких, що його легко обведеш довкола пальця. Отак ми й позавмирали, але тільки на мить. Пепа заспокоївся. Він різко звернув на вуличку, що йшла до кар'єру, й погнався на гору. Пішов швидко, майже побіг. Я безтінно крався за ним слідом, адже мої підозри виявилися небезпідставні. Хоча ні, одежу Пепа міг утопити в саджалці на місці старого кар'єру. Там води багато, значно більше, як у річці.

Але до саджалки Пепа не пішов – він десь зник. Можливо, ліг за камінь, як нещодавно я, і дивився на схил гори, по якій мав би піднятися його переслідувач, коли б за ним стежив. Але я був досвідчений вивідач – повз по траві, хоч і мокра та була, тримаючись затінків. Можливо, десь тут Пепа мав свого тайника, про щось таке він в одній із розмов натякав. Я висунувся з‑за каменя й визирнув. Місяць яскраво освітлював невелику постать, яка, натужившись, відкочувала каменюку. Мій здогад був правильний: Пепа ховав одежу до тайника. Під каменем була дірка чи яма; мій приятель заштовхував туди одежу, а тоді привалив тайника тим‑таки каменем. Від роботи він упрів, тому зупинився перепочити, втираючи рукавом лоба. Потім закурив, сівши на каменя, що прикривав тайника. Я лежав у мокрій траві, і нездорова волога поволі просочувалася мені в тіло. Але зараз мав бути нерушний. як камінь, бо тиша навколо стояла нерушна. Місяць цвів серед неба тремтливий і яскравий і лив міражне світло, яке тут уже не змішувалося з міражним світлом ліхтарів.