Валерій Шевчук - Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

– Ось бачиш, – сказав він мені лагідно, – тобі вже весело. А це тому, що в тебе з'явився нарешті друг…

Пепу я застав під мостом о тій годині, коли домовилися.

– Щось придумав, Мавпо? – спитав він, пригощаючи мене цигаркою.

– Старі підняли такий гвалт, що не думалося, – відповів я.

– І твої старі гризуться? – спитав Пепа. – Мої б'ються. Мати вчора вітчиму качалкою голову розтрощила. Ох же й казився!..

«Значить, і в нього те ж саме, – втішено подумав я. – Значить, і в нього сваряться!»

– Ми з матір'ю зачинилися, то він ледве дверей не висадив, – показав щербу Пепа.

– А потім?

– Втихомирився. Плакав і просив у матері вибачення.

– За те, що вона йому голову розбила? – спитав я.

– Ну да. Він спершу казиться, а потім вибачення просить.

Пепа всміхався, але якось смутно. І те, що він також смутний, ще більше наблизило мене до нього.

– А ти щось придумав? – спитав я.

Пепа мовчав. Пускав кільцями дим і загадково мружився.

– У тебе вороги є. Мавпо? – спитав нарешті.

Я подумав. Чи є в мене вороги? Є недоброзичливці, але не вороги. Ні, є у мене й ворог. Той, через кого так часто зчиняється в нашому домі колотнеча, той батьків колишній приятель Садовий, що підсунув йому свиню.

– Є, – сказав я. – Але дорослий дядько.

– В мене також є, – сказав Пепа. – Двоє. Не пацани, а падло!

– Колька й Пиня?

– Вгадав. Хочеш помстимося?

Дивився на мене щілинками очей і ніби випробовував.

– Ти ж казав, що не мстивий, Пепо, – нагадав я.

– Це до чесних пацанів я не мстивий. Таких, як ти. А до падла…

– Як же мстити ся будемо?

– Спершу твоєму ворогу віддамо, а тоді моїм.

Я подумав: мститися ворогам було чесно, навіть коли вони вороги твого приятеля. Що лихого в тому, коли карається найбільший злочин – зрада? Що може бути більше і гірше за зраду, коли клянешся на дружбу, а потім підсовуєш другові свиню? Ні, думав я, ліпше зовсім не мати друзів, ніж їх зраджувати.

– Коли пацан зраджує друга, він падло, – сказав, угадуючи мої думки Пепа.

– А дорослий, Пепо?

– Дорослий зрадник удвічі падлюка.

– Так, – повторив я, бо хотів себе переконати. – Дорослий зрадник – удвічі падлюка… Як же ми мститимемося?

– Чого той дядько тобі ворог? – спитав Пепа.

Я розповів. Пепа слухав, суворо насупившись.

– Дивує мене одне, Мавпо, – сказав він, коли я закінчив. – Чому ти не провалив йому голову раніше?

Я мовчав. Не міг сказати, що тільки тепер до цього додумався. Не міг сказати, що тільки тепер у мене є приятель, з яким я можу піти на таке. Бо що може вдіяти мале, капловухе хлопча, якому чотирнадцять, але скидається він на одинадцятирічного? Я тільки ненавидів того Садового, великого, пузатого, мордатого, з червоним носярою, з грубими, як колоди, ногами, з руками–лопатами. Знав, де він живе, бо ще ходив із батьками до нього в гості. Знав, якими вулицями ходить, бо вже стежив за ним. Стежив, хоч не відав навіщо. Стежив, щоб ненавидіти його. Бо коли йдеш слідом за такою горою м'яса, тоді вчишся ненавидіти і знаходиш у тому почутті пільгу. Так, я йшов слідом за горою м'яса і ненавидів його всіма клітинами душі, кожною часточкою тіла. Але був супроти нього безсилий. Ми обоє з Пепою супроти нього безсилі, бо то гора м'яса й не подужати її нам.

– Хочеш, підпалимо йому хату? – спитав, недобре всміхаючись. Пепа.

– Ми не підпалимо йому хати, – смутно відказав я, бо хата його з цегли і під залізним дахом. Хата його – камінь і залізо.

– Поб'ємо вікна, – сказав, так само всміхаючись, Пепа.

Це вже було нам під силу. Але я все ще вагався. Бо що значить побити вікна, коли в тебе кожна клітинка тіла повна ненависті.

– А що пропонуєш? – спитав Пепа.

– Поб'ємо йому вікна, – сказав я, відчуваючи в душі неприємний холодок.

– Сьогодні ввечері? – спитав Пепа.

– Гаразд, – сказав я. – Сьогодні ввечері.

– Знай, Мавпо, – зістрибнув із бика Пепа. – В тебе є вірний друг і з ним не пропадеш.

Я зістрибнув з бика мосту й собі і обійняв приятеля за плечі. Діла ми з ним починаємо творити. І, як на мене, діла непогані. Бити вікна людині, яка зрадила свого приятеля, – хто скаже, що це погані діла?

Ми йшли в рідкому місячному світлі, і нам допомагали ліхтарі, які подекуди розсівали темряву гострими списами променів. Уперше в житті я щось справжнє чинив, чинив без дорослих. Уперше в житті я самостійно щось вирішив; хоч ні, це вирішив не я, а таки Пепа. Але Пепу веду до будинку Садового таки я; зараз ми розмахнемося, і шибки нашого ворога розлетяться на дрібні скалки.