Валерій Шевчук - Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

Ми зупинилися: перед нами горіло жовте світло вікон. Видно було, як на кухні порається жінка, а за столом сидить білокоса дівчинка із червоним бантом. Той червоний бант дивно палахкотів – ось до кого прийшли ми бити вікна.

– Хтось іде, – шепнув Пепа, і ми відскочили під паркан. Вулицею йшов п'яний. Ішов, похитуючись, і щось бурмочучи; зупинявся і щось до когось варнякав, проголошував. Я міцно стис Пепину руку.

– Він? – тихо спитав Пепа.

– Він, – дихнув я.

– Ну, тоді його шибкам пощастило. Закидаємо його камінням?

Та чоловік не став чекати на наше каміння. Раптом утратив рівновагу, заточився і всунувся носом у кропиву, виставивши зад.

– Підійдемо? – спитав Пепа.

Ми підійшли. Поза у п'яного й справді була кумедна: ніби навмисне виставляв до нас зад. в глибині кропиви щось харчало й кавчало – Садовий спав.

– Чекай, я його зара збуджу! – крикнув тонко Пепа і раптом щосили саданув п'яного носаком у зад. Садовий повалився в кропиву всім тілом, тоді перекинувся горі верх і знову солодко захарчав.

– Напхаємо йому рота землею чи роздягнемо? – спитав Пепа.

– Аз одежею що зробимо? – спитав хрипко я.

– Одежу в річці втопимо.

– Давай роздягнемо, – сказав я, бо набивати землею рота навіть своєму ворогу мені не хотілося. Садовий гикнув, але не прокинувся.

Пепа схопився за його чобота, рвонув і покотився на дорогу. Я засміявся.

– Тихше, – прошепотів люто Пепа, очі його палали. – Скидай другого чобота, щоб не казали тільки на мене.

– Хто має казати?

– Такі, як ти! – люто цвиркнув Пепа. – Тягни.

Я потяг і покотився з чоботом так, як нещодавно Пепа. Пепа в цей час перекинув п'яного і витрушував його з піджака.

– Може, в білизні його залишимо? – прошепотів я.

– Твій це ворог чи мій? – гаркнув на мене Пепа. – А раз ворог, не жалій!

Мені стало раптом страшно. Якась дика сила прорвалася в нього, недавно лагідного зі мною хлопця. Був він швидкий у рухах, меткий і вправний. Роздягав п'яного, ніби все життя займався такою роботою, при цьому поблискував сердито очима.

– Чого став? – крикнув він на мене. – Скручуй у вузол.

Я мимоволі запалювався його вогнем. Скрутив одежу і затягнув паском. П'яний лежав у кропиві, неприродно біліючи тілом

– А тепер іди його бий! – коротко наказав Пепа і підштовхнув мене до того тіла. – Бий, Мавпо, бо іншої такої нагоди в тебе не буде.

Але я став стовпчиком і не мав сили поворушити й пальцем. Бо те біле, розпластане й неживе вже не було моїм ворогом. То був кабан, білий, череватий, безпомічний, який кволо борсався в кропиві, всунувши рило в землю і блював. Викидав із себе всю скверну – бридкий, білий, смердючий, але безпомічний. Силився стати рачки, але руки йому одламувалися, і він знову падав.

– Що ти на нього дивишся? – верески у и раптом Пепа і, розігнавшись, угатив щосили в білий зад черевиком.

Я схопив приятеля за руки і відтягнув.

– Пепо, – сказав я, ридаючи. – Не казись. Ми вже помстилися, Пепо, досить, я більше не можу. Ходімо, Пепо, я тебе дуже прошу, ходімо!

Пепа в моїх руках розслабився, та наступної хвилі вирвався і став, облитий рідким місячним світлом і ще рідкішнм світлом далекого ліхтаря.

– Це твій ворог і ти над ним мстився, – сказав він крізь зуби. – Як хочеш, так і буде. То що, чкурнем!

– Чкурнем, – сказав я, ледве стримуючи цокотіння.

– Я візьму одежу, а ти чоботи. – наказав Пепа і закинув клунка за плечі.

Я схопив чоботи, і ми помчали так, як я й гадав. Бігли в ніч, налиту рідким місячним світлом і ще рідшим світлом ліхтаря, і важко хекали, як зморені коні. За нашими спинами щось п'яно заревло, але це ще більше підстьобнуло нас. Тільки біля мосту ми зважилися перевести подих.

– А що, – сказав Пепа, – зробили?

– Зробили. – відповів я, цокочучи – дивно, але мене цей біг не зігрів.

– Чого ти його не бив? – спитав Пепа вже спокійно. – Він же таку свиню підклав твоєму батькові!

– Знаю, – мовив тихо я.

– Ти слабак, Мавпо. Слабак і боягуз. Ти не фортовий пацан, Мавпо!

– Так, не фортовий пацан, – сказав я. – Але, Пепо, коли б і я роз'ятрився, як і ти, ми б з тобою. Пепо, не зупинилися.

– Ну й що?

– А те, що тільки дурний вчасно не зупиняється.

– Це я дурний? – загрозливо спитав Пепа.

– Ні, Пепо, це ми дурні, – смутно відповів я.

– Щось ти замудрив, Мавпо!

– Може, й замудрив, – мовив я. – Але дурний не той. Пепо, хто робить дурне діло. Дурний той, хто вчасно не зупиняється.

Фраза була не моя, батькова. Але так само думав тоді і я.