Валерій Шевчук: Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

– Ні, – сказав Пепа. – До чесних хлопців він не мстивий, а до падлюк… до падла він жахливо мстивий, Мавпо. Хочеш, подружимо.

Зирнув на нього не без здивування. Ніхто ніколи не підходив до мене на вулиці й не простягав дружньої руки. Ніхто ніколи не говорив до мене із сусідських хлопців так лагідно і ніхто ніколи не пропонував мені дружби. Отак просто й відверто, ніби ми рівні з рівних. А найбільше мене дивувало, що дружбу мені пропонував сам Пепа, мій колишній герой, на якого й зараз я дивився не без захоплення. Два роки тому, коли ми побилися, мені здалося, що цей герой для мене помер. Саме це й боліло мені найбільше: важко людині, в душі якого щось відмирає. Він бував до мене несправедливий, але чи не звик я. що до мене ставляться з відразою? І тільки тепер я раптом збагнув: герой, на якого дивився захоплено, до кінця в моєму серці не вмер. Жив десь там, у темному закапелку єства, а тепер вийшов із темниці. Бо я мав свої чесноти і не міг відкинути руки, що дружньо до мене простяглася. Не міг прогнати того, ким захоплювався, хай навіть те захоплення було дитяче. Бо коли в людській душі поселяється герой, його нелегко звідтіля витравити, навіть, коли переконуєш себе, що той герой таки помер.

– А що по–твоєму дружити. Пепо? – спитав я.

– Голову один за одного покласти, – гаряче сказав Пепа. – Куди один піде, хай і другий іде, коли одному біда, хай і другому біда. Коли один мститься, хай другий мститься. Коли одному болить, хай другий не радіє… Згоден на таке, Мавпо?

Поставив супроти мене палючі очі: говорив щиро. Більше того: палав тією щирістю.

– Гаразд, Пепо, – сказав я. – Але чи не вийде так, що я голову кластиму за тебе, а ти за мене ні? Що мені болітиме твій біль, а тобі на мій начхати?

– Тоді ти плюнеш мені в обличчя, – так само гаряче сказав Пепа. – Подружиш зі мною, побачиш, як весело заживемо! Ми з тобою скучати не будемо…

– А що це значить: скучати не будемо? – спитав, все ще вагаючись.

– Діла будемо творити. Вигадаємо щось і творитимемо. Такі діла, аж дух забиватиме.

– А коли не захочу? – спитав я. – Коли твоє діло мені не підійде?

– Тоді я сам його творитиму, а ти язика на замок зачиниш. А разом творитимемо те, що захочеш. Думай, Мавпо!

– Я й думаю, – спроквола протяг мій голос. – А чому ти мені це пропонуєш?

– Бо ти пацан на всі сто, Мавпо! – сказав Пепа, пильно на мене дивлячись. – Бо ти. Мавпо, не падлюка… Найбільше, чого не люблю, – це падла. Мавпо, смердючого падла, яке вже ніколи не буде пацаном на всі сто!

Те, що він сказав, мені подобалося. Відповідало моїм чеснотам, бо мені давно хотілося завести собі справжнього приятеля. Такого, щоб міг голову за мене покласти. Такого, щоб ішов туди, куди йтиму я.

– Гаразд, Пепо, – сказав. – Бачу, що й ти пацан на всі сто!

– Ще б пак. – гордо відказав Пепа. – Зі мною тобі нудно не буде.

– Гаразд, Пепо, – озвався я. – Ми з тобою творитимемо діла. Але які діла, Пепо?

– Діла ми придумаємо, – сказав Пепа, і мені мигнуло: діла придумуватиме він. Бо коли б міг я сам придумати діла, досі знав би, які вони мусять бути. Знав би й без Пепи, як убивати власну нудьгу, але досі ні разу я її ще не вбивав.

– Гаразд. Пепо, – сказав я. – Діла ми придумаємо. Яке ж буде наше перше діло?

– Придумаємо, – мовив Пепа, – але спершу присягаємось у вірності. В тому, що будемо хлопці на всі сто, а не падлюки.

– Як же ми присягаємося? – спитав я.

– А так, – Пепа вийняв ножа з кишені і розклав його. – Кров'ю!

– Гаразд, – погодився я, подумки здригнувшись. – Присягнемо кров'ю.

Пепа черкнув себе ножем по пальці і на ньому виступила червона крапля.

Я вдруге здригнувся подумки і різонув пальця й собі. Ми з'єднали нашу кров і присяглися.

– Хай мене поб'є грім, коли зраджу тебе, Мавпо, – урочисто сказав Пепа.

– Хай мене ковтне земля, коли я тебе зраджу, – відповів я, відчуваючи, як мурашки, сто тисяч мурашок, біжать мені по спині, шалено перебираючи лапками. Здасться, я ступав на якусь принадно–жахну стежку – звідсіля і мій страх!

У той день ми про діло не говорили. Хай кожен подумає, сказав Пепа, а тоді й обговоримо. Але розходитися не хотіли, отож Пепа розповів мені про колонію, потрапити в яку, виявляється, не так страшно. Розказував, а я слухав. І мені також здалося, що потрапити в колонію не така вже й біда. Але слухав Пепу й не слухав – щось у мені нуртувалося, щось хвилювало, і це не минуло й тоді, коли ми розлучилися. Не знаю, чи був я тоді розумний, але відчувати й передчувати вмів. Чи ж добре я зробив, потоваришувавши з «уркою», а що коли він і мене потягне красти курей? Але про це думати не хотів, адже ж я був щасливий. Щасливий, що завів хай і сумнівного, але приятеля. Приятеля, який перший простяг мені руку, хоч я й сумнівався, чи та рука була чиста й чесна. Але в мене було право вибору, і я потішав себе: коли щось із Пепиних вигадок мені не сподобається, зовсім не важко від того відмовитися – це, зрештою, була одна із умов нашої дружби.