Валерій Шевчук: Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

Його рука простяглася до того клаптика плоті, тієї тіні, в якої немає обличчя, бо стоїть вона спиною до світла, та рука намацує гиряву голову і раптом прихиляє її до себе, до несвіжої одежі, до запаху, який єдиний існує в цьому світі, і до запаху тимчасового, бридкого. Мені хочеться розревітись у ту несвіжу одежу, у ту велику шкарубку руку, яка близько біля мого обличчя, але я знаю: хтось із нас має бути мужній. Тоді йду на компроміс: не реву, але тоненькі руки мої, мов павутинки, міцно обхоплюють його тверді й жилаві ноги.

Потім ми йдемо додому. Зовсім так само, як і тоді, коли я забирав його після концерту в Зеленому театрі. Він бере мене за руку, хоч я вже великий хлопець, але цього разу ведучий я. Іду трохи попереду, ніби тягнучи його за собою. Він ніби ледь–ледь опирається, але тільки позірно. Я веду його за собою, як веде вечір ніч, і за нашими спинами – ніч. Йти нам зовсім недовго, але нам ця дорога важка.

Хата наша освітлена – це добрий знак. Значить, мати не сидить на ганку і не плаче, і не горнеться мерзлякувато в чорну жакетку; мати порається.

– Стривай, – хрипко каже батько, коли ми зайшли у хвіртку. – Докурю. А ти можеш бігти додому…

Але я додому не біжу; переконаний – це його остання хитрість. Це воює з теплою його половиною половина крижана. Стою серед двору стовпчиком, і знову в мене починає наливати нездорову вільгу земля. Батько ж не поспішає. Повернувся до мене спиною й дивиться на освітлену ліхтарями шосівку. Освітлена ліхтарями дорога в'ється в глибину ночі, і ця дорога й досі кличе його. Але він уже на прив'язі, припнутий до стовпця, який по вінця налився нездоровою вільгою землі і в якого вже й зуби починають цокотіти. Але я знаю, що в цей мент батька турбувати не можна. В цей мент у нього розета є на серці крига. Повільно стікає з нього холодна кров, натомість припливає тепла.

– Гаразд, – каже батько і випльовує цигарку. Вона жевріє в нього в ногах жовтим вогником, як крихітний кинутий на землю ліхтар. – Пішли!

Мати стоїть серед кімнати й дивиться на нас великими тужними очима. Але вона не плаче. Батько на неї намагається не дивитися, обличчя в нього похмуре. Він нагинається і розшнуровує черевики. В хаті тепло, і я хапаю ротом оте тепло, щоб вийшов із мене хуткіше вогкий дух землі. Мати йде на кухню, голова її неприродно зведена, а плечі тремтять, очевидно, вона не витримала й заплакала. Батько взуває капці і, ніби вторячи йому, взуваю капці я. Потім батько вмивається біля умивальника, намилює густо руки, а потім обмилює милом із рук обличчя: кілька днів він умивався з річки, а може, й узагалі не вмивався. Мати вносить велику керамічну миску, повну паркої картоплі, присмаченої шкварками. Теплий дух страви лоскоче мені ніздрі, і я відчуваю собачий голод. Було від чого, адже я виконав немалу роботу. Батько з фуркотом змиває з обличчя й шиї мило. Я ж сиджу за столом – мені вмиватися необов'язково, а мати не посміє мені сьогодні про це нагадати. Позираю крадькома собі на руки, вони брудні, але ж можу я мати хоч таку над батьками перевагу? Тато втирається білим рушником, а мати розставляє білі тарілки. Кладе поруч кожної по сталевій виделці з кістяною ручкою – ці виделки кладуться на стіл на свята. Обличчя в неї все ще сумне і ніби заплакане, але вона не плаче. Таке ж сумне обличчя і в батька, але мені ніколи на них розглядатися, я вже приклався до картоплі і вимітав її з тарілки з немалою спритністю. Ми всі мовчимо; кожен ніби зайнятий біля своєї миски. Батько мав би бути не менш голодний, але їсть поволеньки й неохоче. Так само поволеньки й неохоче їсть мати. Над головами в нас сяє маленьке сонце – електрична лампочка, і всі ми залиті жовтим світлом. Це світло заливає темні вікна, і я чомусь думаю, що для самітного подорожнього отам, на дорозі, вони повні привади, миру й тепла. Тепла за нашим столом і за цією вечерею небагато, але мир є, і це головне. Бо коли є мир, буде й тепло.

Фруктовий чай, яким ми запивали картоплю, мене розморив, а, розігрівшись, я відчув раптом таку втому, що відразу ж побрів у свою кімнату: хай лишаються самі і як хочуть уладновують свої стосунки, діло звідника я зробив. Мати послужливо побігла вслід за мною, хоч ліжко моє розстелене. Боляче притисла мою голову до себе і чоломкнула десь біля лоба.

– Молодець! – шепнула вона. – Там візьмеш під подушкою…

Повернулася й майже побігла назад, весело покручуючи спідницею, а з мене обважнілість і розмореність ніби рукою зняло. «Що це, – подумав я, – вона записує мене у свої спільники?» Хоче, щоб виступали з нею спільним фронтом проти того, кого люблю. Хоче, щоб ми були супроти нього змовниками і щоб керували ним під її егідою?