– Не знайшов його?
– Знайшов, – сказав я старечим голосом. – Приведу завтра.
– Де він ховається? – спитала вона.
Але я не відповів. Обійшов її і розбито піднявся на ганок. Розчинив двері, й на мене любо повіяло запахами рідного дому.
– Ну, чого ти там стала? – нечемно сказав я матері, що все ще стояла серед двору. – Кажу ж тобі, завтра його приведу…
І я його привів. Уже не грався в індійців та слідопитів, не ховався по ямах, а прийшов у певний час під міст, де став так, щоб батько не побачив мене заздалегідь і не звернув убік. Стояв тут стовпчиком, очікуючи того моменту, коли зустрінеться зі мною віч–на–віч – у школу й сьогодні не пішов. Але його чомусь довго не було, вже сутінок спустився, і я почав відчувати, що вогкий дух землі просочується через капіляри моїх підошов, наповнює холодом шкарпетки, проникає зимними потічками під шкіру, доходить до кісток і поступово починає підійматися вгору. Я ніби губка наливався нездоровою вільгою сирої землі, але піти звідси не бажав, адже дав матері тверду обіцянку батька таки привести. У мене вже тремтіли посинілі вуста, коли я не так почув, як відчув його наближення. Хтось ішов до мосту від річки й важко дихав. Ішов не з того боку, а від розбитої у війну яйцебази. Сутінок стояв уже такий густий, що я не зразу побачив його, та й чи батько це був? Але то був батько. Висока постать, кучеряве, розчухране волосся, довгообразе обличчя, освітлене промінням далекого ліхтаря; батько важко дихав і від нього несло таким сопухом, що задихнутися можна було.
Тоді я вийшов із тіні і став на освітленому місці.
– Хто тут? – спитав хрипко батько. – Ти, Віталію?
Та я мовчав. Стояв спиною до світла, а його бачив виразно. По його обличчі пробігла гримаска болю чи обридження.
– Що ви від мене хочете? – спитав він і від нього війнуло смердкою хвилею.
– Іди додому, – сказав я, мені здалося, його таки інтонаціями.
Батько сів на каменя і спустив голову.
– Мати тебе підіслала? – спитав понуро.
– Ніхто мене не підсилав, – мовив я. – Хочу, щоб ти йшов додому!
– А що мати?
– Вона тебе чекає, – сказав я.
Батько засопів.
– Сказав їй, де ховаюся?
– Не мав би чого робити, – мовив я поважно. – Я матері про тебе не розказую.
– Може б, ти ковдру приніс, – запропонував батько, і від нього знову війнуло сопухом.
– Ні! – категорично сказав я. – Підеш додому!
Він звівся з каменя і раптом став високий–високий, а я знову опинився в його ногах, маленька мавпочка із задертим личком і лопушаними вухами, яка щось із себе вдає і сміє наказувати цьому високому й гарному, хай і несе від нього так бридко. І я знову вийшов зі своєї плоті і ввійшов у його очі, й позирнув згори вниз його очима. Ні, він не бачив мого лиця, спиною до світла я стояв; бачив тільки те, що від мене залишилося, – утлий, нікчемний кавалок плоті, що зветься його сином, маленьку почварку, яка скрізь його переслідує, скрізь його вистежує; маленьку почварку, яку він усе‑таки пустив у світ і немає в тому жодного сумніву. Міг би ступнути зараз до неї, адже вони тільки вдвох, схопити за худу, тоненьку шийку й переламати, як ламає куниця шиї курям, отоді б він звільнився й міг би скільки завгодно хропти в дірці під мостом, прокидаючись, коли вгорі проїжджає, з гуркотом трощачи порозбивані дошки, машина; тоді б йому здавалося, що та машина переїжджає йому по грудях і так тривало б доти, поки котрась і справді його зачавила. Але це були дурні думки, бо я, невидимий, сидів у батьковій голові, добре бачив і знав, що думає він і відчував, що він відчуває. А відчував він те саме, що і я, коли дивився, як стоїть навкарачках і пробує звестися побитий мій герой – Пепа. Раптом зрозумів, що не я владар над цим велетнем, а отой побитий герой, подоланий і упалий; що батько мій ніколи не зважиться піднести на нього руки, інакше не його він бив би, а себе; він ніколи не зважиться відштовхнути від себе оту малу почварку, бо це він пустив її у світ, це таки його робота – оце кволе, мале, нікчемне, що простягає до нього руку, що чіпляється за його штанину, як злидень, од якого не відкараскаєшся, бо він клеїться і до його черевиків – як тінь, котру ніколи від себе не відчепиш. І я раптом збагнув: він легко міг би покинути мою матір, під гарячу руку міг би її вдарити, але не мене, бо я в його очах – подоланий і упалий. Тим‑то він побоюється трохи мене, але мовчки впокорюється, коли веду його додому. Адже в тому, що до нього чіпляється оця почварка, його провина, а те, що він покірно їй кориться, – його спокута; відтак і відбувається оте диво: великий, сильний, гарний, раптом опускає голову, звішує руки і стає слухняним виконавцем усього, що наказує йому почварка.
Читать дальше