Валерій Шевчук - Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

З такою сподіванкою я й заснув. І мені вдруге приснився чорт, чи як його інакше звуть, пепа. З гирявою. круглою головою, на якій стриміли ріжки, а коли той чорт усміхався, я побачив на передніх зубах щербу. Чорт зайшов у мою кімнату, волочачи довгого з китичкою на кінці хвоста, вийняв пачку «Боксу» і закурив, пригостивши й мене. Чорт подав мені чорну лапу, і я ту лапу потиснув. Тоді він присів на мою отоманку, зроблену моїм пропалим безвісти дядьком, але не поправив турботливо ковдру, не заспівав мені козлоголосно колискової, а сидів смутний і невеселий.

– Ти мене зрадив, Мавпо, – печально сказав він. – І ніяких веселих діл уже не чинитимеш.

– Що значить веселі діла? – спитав я.

– Пригоди, – сказав чорт. – Щоб зажити весело й чворити всілякі штучки. Я стільки на тебе сили витратив, а ти поганий і невдячний. Чого тебе понесло услід за Пепою і навіщо його вивіряв? Чого тобі захотілося топити ту одежу, кому з того користь? Чому, тільки почавши творити діла, відсахнувся від них, яка з того користь? Не вийде з тебе героя, Мавпо, а вийде щось маленьке, почварне і смішне.

– Пепа мене зрадив, – уперто сказав я. – То не дружба, коли один одного дурить. Пепа хотів зробити з мене злодія–грабіжника, а не помстителя.

– Дурненький ти пацан, Мавпо, – сказав чорт. – Пепа тебе не зрадив, а хотів, щоб ти став такий, як і він. Щоб ви були справжні друзі, а не гадані. Щоб думали однаково, інакше не зможете творити веселі діла.

– Веселі діла – це злочини? – спитав я.

– Що таке злочини, Мавпо? Те, що робить тебе неподібним до інших. Те, що порушує забобони малих і нудних людей, – не складно я кажу? А веселі діла, Мавпо, – це жити життям, повним небезпек, пригод, веселого ризику. Чи не того ти хотів? Чи. може, ти бажаєш жити нудним невдахою, як твій батько?

Я заплющив очі, бо хотів вийти з цього сну, бо не хотів цієї розмови, бо в мене не було розуму й слів, аби заперечити чортові, а з ним зрадливому другові моєму Пепі; я заплющив очі, щоб стати у цій ночі нетлею – нічним метеликом. Але нічним метеликом я сьогодні не став. Став самим собою, хлопцем, якому чотирнадцять років, а скидається він на одинадцять: капловухим, малим, який стоїть на облитій місяцем стежці. Стоїть і дивиться, як борсається в кропиві голе, біле, черевате тіло – кволе, безсиле, хоч і бридке. Як силиться звестися навкарачки, а натомість блює в землю; білого кабана, якого я мав би ненавидіти, але натомість почав жаліти.

– Удар його, вдар! – шепотів мені на вухо пепа–чорт. – Це ж падлюка! Згадай, що зробив він твоєму батькові, вдар! Адже через нього твої батько й мати тільки те й чинять, що сваряться. Вдар, і у вашому домі запанує мир, і мати перестане дорікати батькові за його нерозум і непотрібні чесноти, за його сміху варту довірливість. Розженися отак, як зробив твій приятель Пепа, хан запалають нещадно твої очі, хай затопить тебе чорна хвиля ненависті, хай уриється носом цей кабан у власне блювотиння. Вдар його і відчуєш волю, яка звільнить тебе від пут золотого павутиння!

Тоді я зробив те, що вчинив, коли не хотів слухати сварок своїх батьків. Вийняв із кишені хусточку і забив двома її кінцями собі вуха. Голос пропав, а я пішов по залитій місячним світлом дорозі, відчуваючи, що ні в ногах, ні в руках у мене не залишилося ані краплини сили. Йшов, ледь–ледь човгаючи своїми водолазними черевиками, і в мене раптом засвітилася перед очима жовта цятка малого вогника. Я тримав ту цятку у визорі, боючись загубити її. Перетворювався поступово у нетлю, в мене за плечима виростали крила, прозорі й перетинчасті, але чи зможу я полетіти? Я змахнув тими крильми, стрепенувся, і ноги мої раптом визулись із водолазних черевиків. Я летів у своєму сні зеленим нічним метеликом, і шлях мій був до самотнього блимотливого вогника. Знав, що той вогник з мого дому, але й він за твердою оболоною, яку мені треба пробити власними грудьми. Знав, що пробити грудьми скляну оболону – це ще не принесе вирішення всіх моїх болей та проблем. Знав, що потраплю там у золоту павутину самого себе, що чорна муха лихих думок битиметься у тій павутині, а страждати доведеться знову‑таки мені. Знав, що пошлю отруту в ту муху, і ця отрута вб'є якусь частку мого «я». Моє «я» частково відімре, спалившись у вогні того золотого павука, але решту себе я постараюся зберегти, так само, як це чинять і мої батьки. Бо ми в цьому світі – одна кров, бо ми в цьому світі живі.