Юрій Андрухович - Письменники про футбол

Настала субота. Київське «Торпедо» приймало на своєму полі кіровоградських «Крилатих комбайнерів», команду, котра перший рік виступала у Вищий Лізі й на той момент займала передостаннє місце у турнірній таблиці чемпіонату. Від матчу не очікували жодних несподіванок — торпедівці мали впевнено перемогти. Більше того, після прикрої поразки від молдавського «Трабзонспора» у відбірковому етапі Ліги Чемпіонів краща команда України повинна була вигравати, аби реабілітуватися перед уболівальниками. Мене не цікавив сам матч, однак я все ж увімкнув телевізор, сподіваючись, якщо не побачити свого напарника, то принаймні віднайти хоч якусь зачіпку, де його можна шукати.

Уже на перших хвилинах трансляції я помітив Реймандо Джуніперо — справжнього Реймандо, — який ділив лаву запасних із кількома іншими футболістами. У мене не було жодних сумнівів, що на лаві саме італієць. А значить… значить, Тьомика більше нема. У моїй голові одна за одною виринали кошмарні картинки, як тіло мого безталанного напарника ріжуть на шматки і пакують у чорні пакети для сміття, аби замести сліди і залагодити скандал із послом Італії. А що іще я міг подумати, якщо справжній Джуніперо сидів на полі, а мій товариш уже тиждень не озивався з торпедівської бази? А може, вони його там катують?..

Розмірковуючи отак про нещасливу долю свого товариша, я не відразу втямив, що на полі відбувається щось несусвітнє. Станом на середину першого тайму «Крилаті комбайнери», команда, котра від одного імені свого грізного суперника мала б усім колективом накласти в шорти, вже вела в рахунку 0:3! При цьому продовжувала тиснути на ворота «Торпедо». Я пролупив баньки і став уважніше слідкувати за подіями на полі.

Поволі я ухопив, що виною всьому Кузьо Дерипаща — молодий голкіпер киян. В окремих епізодах воротар абсолютно не контролював м’яча. Подекуди він грав більш-менш нормально, зате іноді поводився немов п’яний. Всі м’ячі, що залетіли в сітку торпедівських воріт протягом перших тридцяти хвилин, потрапляли туди не завдяки майстерності нападників «Крилатих комбайнерів», а виключно через те, що Дерипаща просто не міг втримати шкіряну кулю в руках. На 35 хвилині тренер вирішив замінити Кузю, однак запасний страж воріт повівся ще більш дивно і неадекватно. Замість того, щоб вийти на заміну, він раптово почав битися, після чого втік у роздягальню. Третій голкіпер на той момент заліковував травму стопи і не був заявлений на цей матч. Таким чином столичній команді довелося продовжити гру з Кузею на брамі.

У другому таймі я забув навіть про Тьомика. Голи посипались у ворота «Торпедо», неначе спілі горіхи з дерева. Захисники чемпіона України, второпавши, що воротар сьогодні, м’яко кажучи, не в гуморі, розгубилися. Їхні дії розладналися, перетворивши оборонні редути «Торпедо» на прохідний двір. Більше того, за відсутності травмованого плеймейкера Дерев’янко столичні футболісти абсолютно нічого не могли створити біля воріт суперника. Атака, як то кажуть, не йшла. «Торпедо» конало. Не допомагало ні ображене й грізне гудіння стадіону, ні істеричні й заливисті крики головного тренера.

Щоправда, коли «комбайнери» відвісили торпедівцям четвертий сухий м’яч, тренер заспокоївся і почав методично зважувати місця свого подальшого працевлаштування. Після п’ятого влучного удару стадіон заходився наспівувати мелодію похоронного маршу. Це навело тренера на думку про те, що роботу доведеться шукати за кордоном, а Кузю Дерипащу примусило замислитися над заповітом. Після того, як на табло засвітилося «0:6», всі, хто мав хоч яке-небудь відношення до ФК «Торпедо», починаючи з прибиральниці на тренувальній базі й закінчуючи президентом клубу, думали лиш про одне: Господи, зроби так, щоб цей кошмар швидше закінчився.

Матч завершився з розгромним рахунком «1:7».

Кузьо плакав, ховаючись від уболівальників за спинами спецназу. Джуніперо подзвонив своєму агенту і сказав: «До сраки все, я хочу назад до „Інтера“». Президента клубу повезли в лікарню з підозрою на інсульт.

Такої ганьби найкращий український клуб не знав від самого заснування…

— Де ти був увесь цей час? — пройшло, мабуть, секунд із тридцять, перш ніж я зміг вичавити з себе ці слова.

Переді мною сидів Тьомик, а поряд нього якийсь миршавий, але строгий на вигляд чоловічок зі зморщеним лицем, кучерявим волоссям середньої довжини та тонкими дротяними окулярами. Мене дивував не стільки факт присутності напарника у моїй квартирі (Тьомик віддавна має свій ключ), скільки сама присутність Тьомика — живого й неушкодженого — та ще й у компанії дивного чоловіка, який скидався не то на вимогливого університетського професора, не то на хірурга.