Юрій Андрухович - Письменники про футбол

Природно, я нічого не зрозумів. Різко скрутивши голову, пильно подивився на Тьомика, а тоді тицьнув пальцем на недоростка і прошипів:

— Чувак, я його зараз вдарю.

— Максе, прошу тебе, давай без спецефектів! — Артем замахав руками. — Не треба нікого лупити!

— Цей розумака вже майже довів мене до стану афекції!

— Певно, ви мали на увазі, що дійшли до стану афекту? — безбарвним голосом радіокоментатора поправив мене коротун.

Я відчув, як лице поволі наливається кров’ю. Тьомик поспішив втрутитися.

— О’кей! О’кей! Я зараз усе поясню! Це означає, що у воротаря були проблеми з координацією рухів. Кузю вело, крутило й теліпало.

— А другий «кіпер»? — не відставав я. — Що з ним?

Артем зітхнув і потупив оченята.

— Діарея, — прогугнив замість нього незнайомець, не відриваючись від грошей.

— Це понос? — уточнив я, геть заплутавшись у наукових термінах.

— Дуже сильний понос, — видихнув Тьомик.

У цей час на задньому плані ведучий футбольного огляду розповідав: «Другого воротаря під час перерви спробували витягти з туалету, але тренерський штаб потерпів поразку і змушений був відступити. Голкіпер заявив, що без унітазу на поле не вийде».

Я весь затремтів, ледь стримуючись, аби не дати Тьомику в морду.

— Ти варвар, Тьомо… — захрипів я. — Ти справжня ескімоська задниця. Як ти міг? Це ж «Торпедо»! Національна гордість країни… За нього наші діди вболівали… Ти сраний поц, чувак! І я кажу тобі це прямо в писок, не соромлячись! Як у тебе тільки рука піднялася?

Я відчував, як гнів заливає все моє єство, і вже готовий був нам’яти напарнику вуха, коли Тьомик обірвав мене:

— Максе, агов! Тобі що, не потрібні гроші?

Я заглух на півслові. Чорт забирай, за всім цим довколафутбольним неподобством я забув про свій борг! Якийсь час я сопів і хмурився, а тоді зрештою запитав:

— Цеє… скільки там?

— Якраз достатньо для того, щоб ти залатав дірки у своєму бюджеті.

Хвилин п’ять я мовчки спостерігав за тим, як Тьомик із коротуном завершують розбирати гроші з тазика. Несподівано шпарка здогадка кулею прошила мій мозок. Що це за карлик, і з якого це дива він відгрібає собі наші гроші? Мої гроші врешті-решт! Я, знаєте, дуже не люблю, коли хтось привласнює мій капітал.

— Слухай, Тьомо, а це взагалі хто такий? І чому ти віддаєш цьому куцану половину наших бабок?

Куцан знову кинув рахувати купюри і втупився в мене спокійним поглядом.

— Ой, Максе, пардон! Зовсім забув вас познайомити, — спохватився напарник. — Док, потисніть руку Максиму, моєму колезі та компаньйону!.. Максе, — Артем, звівши брову, подивився на мене і театральним жестом вказав долонею на курдупеля, — маю честь представити тобі Леопольда Борисовича, головного лікаря ФК «Торпедо» (Київ)!

14–17, 31 січня, 22 лютого — 6 березня 2011 // Оаза Дахла, Каїр (Єгипет); Київ (Україна)

Це було за рік після офіційного початку світової фінансової кризи.

Але сталося це тому, що давно, ще в середині дев’яностих років двадцятого століття, в одному українському місті ступили на нормальний для тих часів бандитський шлях двоє ризикових пацанів.

Ну, їм тоді було трошки за двадцять, і не такими вже вони були пацанами, проте «пацан» у дев’яностих — це не вік, а стан душі. Не принизлива погрімуха, а почесне визнання, можна сказати — дворянський титул, лицарське звання, все одно, що «сер» для Пола Маккартні. Дорости пацан може тільки до справжнього пацана, і справжнім його вважають за те, що вміє пацан за свій базар відповідати. В українському перекладі це означає завжди дотримуватися даного слова, навіть якщо обіцянка суперечить здоровому глуздові та не дружить із логікою, ніколи не робити підлого вчинку своєму товаришу, такому ж справжньому пацану, нічого й нікого не бояться, і завжди віддавати позичені гроші.

Отже, вчилися в одній школі, але в різних класах, Андрій Стародубцев на прізвисько Дрон і Костя Кугут на прізвисько Костиль.

Кожен у своєму класі вважався неформальним лідером, обох боялися ботани-відмінники, в яких Дрон із Костилем списували домашні завдання, вірніше, Дрон хоч списував, а Костиль — через раз, та й то робив це за друга Вова Дудка, вірний зброєносець на прізвисько, як ви вже здогадалися, Санчо. Причому вчителі здогадувалися, чому в зошитах Дудки постійно записи зроблені різними почерками, але домовилися між собою — хай це буде такий феномен, аби тільки швидше його позбутися.