Юрій Андрухович - Carpathologia Cosmophilica

Черепашки, морські лілії, а ще мушлі-тридакни, китовий вус, поліпи, напівспорохнявілі риб’ячі скелети, скам’янілі хребці та плавники, щелепи так і не описаних наукою водяних почвар і, безумовно, оброслі травами та пташиними гніздами каркаси потерпілих загибель кораблів (ребра, щогли, часом тільки зітлілі линви й вітрила) — усі ці наочні докази морського минулого Карпат супроводять кожного, хто наважиться рушити Чорногірським хребтом уздовж кордону з Румунією, маючи за плечима відомий своїм тютюновим листом та неїстівним виноградом вогкий парадиз Південного Покуття і Північної Буковини, а перед собою — лише стару австрійську військову дорогу і ряд спокусливих снігових вершин, назви яких укупі з назвами прилеглих полонин і урочищ викликають безконечні ланцюги лінгвістичних та акустичних асоціацій: Драгобрат, Піп Іван, Петрос, Туркул, Данциж, Ґаджина, Ребра, Шпиці, Розшибеник, Говерла...

Пересуваючись дном цього неіснуючого моря, орієнтуючись виключно по обрисах гір, покинутих шанцях і розсипаних у траві скорострільних гільзах, на шостий день (за іншими версіями — на шосту годину) подорожі можна врешті наблизитися до руїн найбільшого з покинутих суден. При цьому слід триматися осторонь мертвих вод озера з жіночим іменем Марічайка (деякі з моїх львівських знайомих безпідставно називають його Чайка-Марія), на берегах якого всім без винятку мандрівникам сняться кошмари з настільки незбагненною, але гнітючою символікою, що єдине з можливих припущень стверджує про потужне ментально-енергетичне завихрення, просторово-часовий вузол, астрально-безодневий колапс. Місцеві ж мешканці пояснюють цей феномен тим, що в околицях озера носяться, не знаходячи собі притулку, сновидіння потопельниці Марії (Марічайки). Кожен, хто зважується заночувати над незрушно-чорною поверхнею озера, прирікає себе на співучасть у цих бездомних рефлексіях. І далеко не кожному прибульцеві вдавалося щасливо повернутися з них: деякі так і залишилися там, на дні розбуджених і збунтованих архетипів.

Тож ми не спинятимемось у цьому ризикованому місці, а продовжимо свій похід крізь чимраз альпійськіші ландшафти до, як уже було заповіджено, найґрандіознішого з умерлих кораблів. Він постає перед нами як фортеця фортець, матеріалізована вигадка, скажімо, Дно Буццаті, його мури і вежі залишають враження іншого світу, майже інопланетного, тут, неподалік урочища з наполовину румунською (фракійською?) назвою Дземброня.

Це — особливий релікт міжвоєнної архітектури, уламок того міфічного львівсько-варшавсько-віденсько-паризького вектора, про який сьогодні циркулюють лише чутки і здогади. Це споруда і це структура, житло, робітня, цитадель, академія, бібліотека, зали для конференцій, танців і гімнастики, салон, басейн, машинне відділення, ресторація, електростанція, котельня, анфілада комор, а ще підземелля і безліч інших загадкових приміщень з вічно зачиненими дверима, це ковчег, це комплекс. Це комплекс Європи, тут, у найдальшій з її околиць, на межі з Неевропою, в самому центрі Європи.

Це колишня обсерваторія, себто місце для обсервації, для споглядання, для вдивляння і спостереження — можливо, за ангелами, можливо, за кометами. Нині в її стінах можна сховатися від перелітних гірських дощів. Стійкий запах екскрементів і старого шмаття вже не вивітриш — навіть шістнадцятьма полонинськими протягами, які вічно гуляють у цих стінах з огляду на діри і шпари — як у метафізичному сенсі, так і в дослівному. Мандрівники розкладають вогнища просто в залах і коридорах. Залишки паркету незле надаються для розпалювання — тутешні люди досить віддавна осягнули цю провокативну істину й тому йдеться вже не про паркет як такий і не про ясно-горіхову обшивку стін, і не про тьмяно-букові стелажі в бібліотеці, а саме про “залишки”. Що сталося з телескопами та всіляким іншим невідомим мені астрофізичним приладдям, сказати годі. Навряд чи Польща встигла евакуювати їх у вересні тридцять дев’ятого. Можливо, потім, за Москви, їх перетранспортували кудись на Кавказ, Тянь-Шань або Памір. Бо Росія не мала потреби в карпатських обсерваторіях, розпоряджаючись долею значно вищих вершин і навіть зухвало надаючи їм свої романтично-надхмарні назви, як, наприклад, Пік Комунізму.