Юрій Андрухович - Carpathologia Cosmophilica

На початку століття в його Зібранні творів було вміщено вступну частину (не цілих 8 машинописних сторінок) до згаданого трактату. Ґотичне накреслення германсько-німецьких літер його тексту неминуче асоціювалося з іншими популярними того часу речами (Ніцше, Заратуштра, арійська символіка вогню, свастика und so weiter). Велика Птолемеєва мапа зоряного неба, що його німецькі романтики так захоплено називали “фірмаментом”, теж виглядала б доречною. Проте надміру прогресивні видавці поставилися до трактату в повній відповідності зі своїм позитивістським світоглядом: як до курйозного завихрення в не зовсім тверезій Федьковичевій голові (те, що прийнято було називати “куку-на-муню”). Не переконали навіть залізна логічність і артилерійська точність викладу. Ось її зразок:

“Наскільки все в макросвіті підвладне міцним, незмінним, математично точно обчислюваним законам, настільки це стосується й мікросвіту, або ж індивідуума, в нашому випадку людини. Підпорядковані єдиній залежності, вони впливають один на одного, але згідно зі своєю величиною, силою й потужністю. Позаяк ці три головні потенції самі є незаперечними, а Все Суще теж невблаганно підпорядковане математичному закону, то, таким чином, взаємовпливи макросвіту і мікросвіту можна вирахувати з математичною точністю. А оскільки доля людини є не що інше, як сума впливів універсуму (макросвіт) на людину (мікросвіт), то ці взаємовпливи піддаються обчисленням, як у минулому, так і в майбутньому”.

Не привабила видавців і біографічна інтрига, про яку читаємо далі: “...йому [авторові] замолоду один астролог провістив майбутнє, і воно дотепер збулося дослівно, так що ця обставина спонукала його до многорічного невтомного дослідження, котре так багато коштувало”. Не вплинуло і сенсаційне запевнення, ніби “автор має право думати, що віднайшов загублений колись ключ, яким послуговувалися ще давньоєгипетські астрологи, відмикаючи таємничі брами майбутнього”.

Але як він заволодів цим ключем? — спитаймо сьогодні хоч ми слідом за самим Федьковичем, який, щоправда, відповідає найвичерпніше: “Це мусить залишатися таємницею”.

Так, це мусить залишатися таємницею.

А все ж: як він заволодів цим ключем? З якої Північної Італії привіз безцінний трофей? Від якого планетника, мандрівного штукаря чи замаскованого під цирульника містечкового халдея зміг отримати це виняткове знання, — рахманське, Індійське, єгипетське? А може прийшло йому як об’явління, частково закодоване в гуцульських снах і збунтованих архетипах? Ця дика структура, ця мікстура, ця суміш рослин, мов, напоїв і почуттів, звана Карпатами, чи не вона спричинилася до бурхливої космічної реакції, наслідком якої все, ну просто таки все розкривається та проступає, як візерунок на долоні — лише читай?!

Заключні акорди трактатного вступу настільки ж еклектичні, наскільки й екстатичні. Деміург перемагає землеміра. Алхімік підноситься над аптекарем. Вільний трепет сутностей і субстанцій породжує патетичне тремтіння легенів і діафрагми:

“Хвала, Предвічний, очам Твоїм, Душе Всесвіту, Пане часів безконечних, Доглядачу Фенікса, що життя святим осяває, алилуйя Тобі до небес!

І, якщо на те воля Твоя. зішли її на слугу Свого, що істину свідчить, у вічній Твоїй істині задля добра і благочестя праведних, Ти, що сам вічна істина і правда вічна єси!

І ти, Єдинородний Сину, що держиш у правиці Сім Звізд, а вустами Своїми — двосічний меч, поможи мені всією силою Своею довести невірникам, що Ти — Альфа й Омега, початок і кінець! Ти, що сам ні початку, ні кінця не маєш!”.

Я не певний, чи збережено сам трактат. Можливо, Доглядач Фенікса не вважав конечним його, трактату, відродження з попелу. Адже насправді рукописи горять, і кому як не підпалювачам краще знати про це?

А все-таки щось нам дісталось у спадщину. Якась покинута обсерваюрія, погляд угору. Щось не цілком ясне, якась вертикальна орієнтація, не більше.

Здається, ніби слухаємо музику сфер. Або навпаки — гуцульську музику.

Нелегко знайти в цьому світі музику, більш земну від гуцульської. За рівнем біологічної напруги, тілесності, сексу і смерті може їй дорівнятися хіба що румунська музика. Або циганська. Або музика гуралів. Або мадярів. Або словаків. Або лемків.

Здається, гуцульська музика ще є, хоч уже завтра її може не бути. Більшість із нас навіть не зауважить цього, насамперед самі гуцули. Сьогодні багатьом із них цілком вистачає навіть не Мадонни, а Маші Распутіної. Імперія московської попси не поступилась ані п’яддю своїх територій. Її кордон, як і раніше, сягає на заході Чопу і Мостисьок. Ця імперія кіосків диктує свою волю, точніше, волить себе. Гуцульська музика вироджується в кіч. Центральна Європа Косова і Рахова вимивається в Євразію. Робиться плацдармом, по якому безперестанно рухаються на захід уніфіковані, а краще сказати інфіковані, “граждане СНГ”. І вони замовляють свою Машу Распутіну.