Юрій Андрухович - Carpathologia Cosmophilica

Колись давно, можливо, сім з половиною тисяч років тому, себто незадовго після відокремлення світу від хмар і води, одне з рахманських племен покинуло Індію на човнах і летючих килимах. Зараз уже годі дошукатися причин цієї втечі — могло нею бути як розумове потьмарення, так і містичне прозріння. Покидаючи острів, утікачі винесли з собою майже все таємне знання — в мішках, бесагах і кишенях, оскільки книг вони не мали та й не потребували мати, бо всі головні заклинання і прокльони вміли напам’ять. Серед інших важливих речей викрадене знання стосувалось насамперед істинного відліку часу, причинно-наслідкових рядів нашарувань, здатності прочитувати минуле і передрікати майбутнє за візерунками долонь, розташуванням люстр у кімнаті або світил на небі, мистецтва дресирувати ведмедів, гіпнотизувати дітей і обробляти метали гарячим способом

Нащадки рахманів винайшли скрипку і золоті зуби. У Східних Карпатах вони з’явилися щойно за пізнього середньовіччя, коли то схильний до алкоголю й філантропії король Карпо Недалекий крізь усі чотири брами впустив їх досередини своєї літньої столиці Чортополя, де вони негайно стали табором на Ринковій площі разом з ученими ведмедями та незліченними дітьми. Того ж пополудня до рахманських наметів неперервними ріками потекла крадена птиця й городина, а мешканці Чортополя здригнулися від перших почутих пророцтв...

…Цієї зими вони так і не пішли з нашого міста. Вони завше з’являлися щойно навесну, брудними червоними дизелями приходили з тепліших рівнин за Карпатами, стелилися на першій траві залізничного скверу, роззосереджувалися по вулицях і дворах, наповнюючи ледь нагріте повітря нервовістю, гральними картами і мішаними угорсько-румунсько-словацько-словенсько-церковно-слов’янсько-українсько-русинсько-російсько-тарабарсько-якимись там ще (санскритськими?) звуками, цією вже майже позбавленою глузду мішаниною, єдине призначення якої — пускання туману і забивання памороків. А ще, можливо, порятунок міфів. Адже саме вони, ці приборкувачі ведмедів та поліцаїв, були, є і залишаються найвірнішими громадянами неіснуючої Центральної Європи, її фікційної спільності, цієї рахманської конфедерації, підданими всіх на світі клаптикових монархій і містечкових республік.

Так от, цієї зими вони так і не пішли з нашого міста. Вони завше відходили з першими осінніми снігами, коли життя у скверах робилося неприйнятним не лише для птахів, але навіть і для них. Але цієї зими вони не пішли. Можливо, їм було подано якісь таємні знаки. Сподіваюся, що вони правильно їх зрозуміли.

“Я поставив собі за мету якнайгрунтовніше опанувати суть астрології всіх цивілізованих народів давнього та нового часу і після десятирічного виснажливого дослідження, котре так багато коштувало мене, досяг нарешті результату, який значно перевершив мої сподівання, тож з усією сміливістю можу стверджувати, що доля людини, її майбутнє безумовно піддаються вивченню, якщо тільки не висувати з цього приводу ті безглузді вимоги, з якими підходили астрологи середньовіччя, а залишатися в межах поміркованості, що накреслені людині самою недосконалістю її природи”. Так писав у День Фенікса, себто 21 березня Р.Б. 1883, чернівецький поет і екзот, відставний офіцер австрійського війська, комбатант північно-італійської експедиції 1859-го року, землемір, аптекар, улюбленець патріотичної критики, “буковинський соловейко” і “карпатський Шевченко” в єдиній особі, гуцул з успадкованою від батька доброю половиною польської крові, романтик, народник і планетник Домінік Фердинанд Осип Юрій кавалер фон Федькович де Гординський.

Десять років життя перетворилися в десять тисяч сторінок астрологічного трактату, писаного специфічно буковинською відміною класичної верхньонімецької мови. (Такою мовою ще, певно, розмовляла Ольга Кобилянська. Але Пауль Целян розмовляв уже, безумовно, іншою мовою). Судячи з розмитих рікою часу світлин, Федькович, попри абсолютно віденську фізіономію, завжди ходив у гуцульському кептарі. Хоч, можливо, насправді ніколи не ходив, а одягав його виключно і тільки до фотографії. Будучи дорешти послідовним в епігонстві Шевченка, кавалер де Гординський міг розглядати цю одіж як суто буковинський відповідник шевченківських кожухів і смушевих шапок.

Зрештою, в тогочасних Чернівцях, покладених на головному торговельному шляху зі Львова до Яссів (нині, як уже згадувалося, — зі Львова до Стамбулу), панувала настільки весела етнічна мішанина, що здивувати кого-небудь своїм одягом було майже безнадійною справою. Федьковича впізнавали здалека. Знайомий кельнер з недорогої розташованої навпроти рестораційки “Зелений мисливець” кожного дня приносив Йому карафку сливовиці і разом з тацею подавав у відчинене вікно. Кажуть, це був gratis від господаря ресторації — для нього та його рідних Федькович іноді задурно складав гороскопи.