Юрій Андрухович - Письменники про футбол

— Сісадмін.

— Нормально, по-людськи можеш сказати? А то про сіськи якісь там…

— Системний адміністратор.

Це прозвучало не без гордості, адже всі комп’ютерні бази мережевих магазинів із продажу імпортної побутової техніки працювали лише завдяки його зусиллям. Проте Санчо все одно нічого не зрозумів.

— Звати тебе як?

— Юра…

Тепер у голосі очкарика чулися розгублені нотки. Схоже, він зі своєю вищою освітою та спеціальністю навіть уявити не міг, що людина, яка вважається на фірмі не меншим начальством, ніж її керівник, не знає на ім’я дуже важливого працівника, котрий виконує вкрай необхідну в наш комп’ютеризований час роботу.

— Слухай, Юрець, не вийобуйся, — просто відповів Санчо. — Який ти там адміністратор, мене насправді мало гребе. Сказано — офіс грає в футбол, значить, ти теж будеш грати. Боїшся, що очки твої спадуть — скажу шефу, він тобі купить ці… блядь… — Санчо легенько постукав себе пучками пальців по очах, опустивши перед цим на мить віки, — лінзи, ну, контактні, коротше. І не будуть очки спадать, будеш мотатися, як усі люди.

Товстенький Юра зітхнув і обвів поглядом присутніх, ніби закликаючи їх у такий спосіб підтримати його право на спортивне самовизначення.

— При чому тут окуляри, Володимире Миколайовичу? Я в футбол ніколи не грав хоч у окулярах, хоч без них. Між іншим, лінзи в мене є, просто їх не можна постійно носити, вони натирають роговицю…

— А ще коротше?

— Я до чого: раз уже від спортивних змагань, тобто від одного конкретного спортивного змагання, вірніше, від його результату залежить вирішення певних фінансових питань, пропоную не футбол, а шахи, — його поки не перебивали і Юра став сміливішим. — Шахи, розумієте? Сеанс одночасної гри. Я, — він для більшої переконливості тицьнув себе пальцем у груди, — один граю проти всього офісу шановного пана Стародубцева. Їх може бути одинадцять, може бути більше — не суть. Головне — я перемогу легко їх усіх зроблю, сам, розумієте? В мене розряд, я в комп’ютера давно виграю, Володимире…

— Закрий хайло, ботан, — нарешті перебив говіркого системного адміністратора Санчо.

У голосі його зовсім не звучало злоби та навіть роздратування — він не придурювався і не грав, природа не наділила Вову Дудку жодними з цих талантів. Він справді щиро не розумів, про що тут говорить цей товстий очкарик Юра. З яким він ще півгодини тому хіба що тільки мовчазним кивком вітався при зустрічі. І то — коли зустрічався, бо цей ботанік увесь робочий час сидів у відведеній йому окремій кімнатці, щось там шаманив із клавіатурою комп’ютера, словом — займався справами, від яких Санчо, відповідальний за безпеку бізнесу свого шкільного друга Кості Кугута, завжди був дуже далеким.

Від зробленого зауваження Юра закашлявся, а тоді запитав уже іншим голосом:

— Тобто?

Тепер зітхати настала черга Санчо.

— Значить, так, — він говорив, намагаючись тримати себе в руках. — Усі вийдіть, він, — кивок у бік Юрія, — залишається.

Восьмеро інших чоловіків, присутніх на зборах колективу, без жодних заперечень підвелися і дружно залишили підсобне приміщення, де проводилося зібрання. Коли за останнім зачинилися двері, Санчо підійшов до бунтаря. Той виявився вищим за керівника служби безпеки на півголови, навіть трошки ширшим у плечах, але це зараз нічого не означало — досвідчений Санчо нутром відчув, що очкарик зараз здається сам собі дрібною комахою, або — равликом, якого природа позбавила рятівного панцира.

— Слухай мене уважно, ботан, — слова Санчо цідив крізь зуби. — Мені пох, любиш ти футбол чи ні. Твоєму працедавцю, панові Кугуту, теж. Він твою особисту думку вертів на тому ж самому місці. Ти, ботан, працюєш у нашому колективі. Всі грають у футбол. Значить, ти теж будеш.

— Тоді я звільняюся, — зібравши рештки мужності, промовив Юрій. — Звільняйте мене. Я не хочу працювати. Прямо сьогоднішнім числом, — подумав і додав, хоча це рішення далося йому явно найважче. — Можете навіть без вихідної допомоги. Не платіть зарплату. Нічого не платіть — просто звільняйте.

Тримати себе в руках Санчо вдавалося дедалі важче. Він стиснув кулаки, нігті впилися в шкіру на долонях.

— Я погано пояснював, ботан? Оцими вухами, — він різко смикнув Юрія за мочку лівого вуха, — ти, по ходу, хріново чуєш, на? Повторю, раз ти такий тупий системний адміністратор: нас у штаті за офіційним розписом — як раз одинадцять мужиків. Шеф, я, всі інші твої товариші й колеги. І ти, блядь! — Санчо ткнув вказівним пальцем у м’який живіт очкарика. — Значить, ми всі — одна команда, в тому числі — футбольна. Подобається це тобі чи ні, але вийти з команди ти ніяк не зможеш. Навіть уперед ногами. Бо тоді нас стане на одного менше. А за умовами перед матчем, який призначено за тиждень, як раз у наступну суботу, ми не можемо брати нового працівника. Відмова грати означає програш. Можна вийти на поле проти команди Дрона в неповному складі, але тоді це теж програш. Програш — все, крім того, що ти, ботанік, виходиш на поле і граєш за своїх.