Юрій Андрухович - Письменники про футбол

Хвилин із п’ять ми з напарником нахмурено німували, час від часу кидаючи один на одного гнівні погляди. Тьомик вважав мою задумку абсолютно божевільною і не хотів у це вв’язуватись. Одначе сума прибутку була направду неймовірною. Рідко, ой як рідко вдається крутнути оборудку, чистий вихлоп із якої сягнув би 180 тисяч євро. Справжній джек-пот!

— Що робимо з «доданою вартістю»? — глухо, наче із погреба буркнув мій колега. Так поміж себе ми називаємо прибуток від махінацій. Ну, по-науковому.

— 60 на 40… 60 — мені.

— Чого це раптом?

— Тому що це моя ідея.

— Але не забувай, що саме мені її втілювати!

— Краще ти не забувай, що поки я не позбавлюсь Реймандо Джуніперо, втілювати тобі нема чого… Добре, як для тебе друже, я згоден на рівний розподіл — 50 на 50.

Тьомик рішуче захитав своєю кудлатою макітрою:

— 70 на 30, я забираю більшу частку.

— Ах ти ж бандит! Мерзотник! Хапуга! — від злості я аж ляснув долонею по дивану. — Нізащо!

Втім, трохи заспокоївшись, я висунув нову пропозицію.

— 40 на 60. Ти береш 60 %.

Тьомик миттю посміхнувся і, простягнувши мені руку, мовив:

— Згода! 40 на 60, і я нічого не хочу знати про те, як ти усуватимеш Реймандо.

Я хмикнув і неохоче потиснув його правицю.

Приблизно через двадцять годин я передзвонив Артему:

— Чувак, привіт!

— Здоров!

— Як ти?

— Та ніяк… Трохи хвилююся. А ти як?

— Спати хочеться, але я тримаюся, — я намагався говорити якомога бадьоріше, сподіваючись заразити своїм оптимізмом Тьомика. — Я владнав питання з Реймандо.

— Як?

— Не питай. Тобі зовсім не обов’язково про це знати. Краще хутчіш натягай на себе спортивний костюм, взувайся у кеди і дуй до мене. Я чекаю тебе на Софіївській площі навпроти готелю «Hyatt».

Через сорок хвилин Тьомик прибув на площу. Ми перейшли майдан і спинилися прямо біля входу до «Hyatt’y», велетенської темно-синьої будівлі зі скла.

Я був одягнутий у тісний діловий костюм від «Вороніна» і для солідності прихопив із собою папку, нібито з діловими паперами. Тьомик, як і домовлялися, припхався у шортах та спортивній куртці.

— Ну і що ти придумав? — спитав мене Тьомик.

— Оскільки грошей на те, щоб зняти номер у цьому кошмарному стійлі у нас немає, — я кивнув у бік скляного гіганта за нашими спинами, — просто стоятимемо на вулиці перед входом.

— І що?

— І нічого, телепню. Нас скоро заберуть, і при цьому ніхто не запідозрить, що ми навіть не заходили всередину «Hyatt’y». Ми ніби щойно вийшли звідти, затямив?..

Я не помилився. Незабаром до готелю підкотив довжелезний седан «Мегcedes S555» і загальмував поряд із нами. З вікна висунувся одутлий рожевий писок із жмутками безбарвного пушку навколо вух та на тім’ячку.

— Хелоу, ґайз! — бризкаючи слиною, закричала мордочка із «Мерседеса». — Хав а ю? Бачу, ви вже чекаєте!

— Це — Міша Шимпанзюк, головний селекціонер клубу, — шепнув я на вухо Тьомику. Артем кивнув. — Прикидайся, що пам’ятаєш його. Він кілька разів зустрічався з Джуніперо в Італії.

Мій напарник вичавив із себе дурнувату усмішку і махнув до прибульця рукою.

— Хельоу! Хельоу! — закричав я, намагаючись імітувати італійський акцент… А серце нестримно стукотіло: я безумно переживав, щоб Міша, бува, не розпізнав у Тьомику підставу.

Однак селекціонер нічого не запідозрив, і я зітхнув із полегкістю. Окрім Шимпанзюка більше ніхто в ФК «Торпедо» не зустрічався з Реймандо Джуніперо особисто.

— Ви хто будете? — звернувся головний селекціонер до мене.

— Я є сеньйор Альфреде Паскуале, — відповідаю без запинки, — перший помічник агента, що представляє вашого нового футболіста. Сеньйор агент, на жаль, не зміг прибути особисто.

— О, радий познайомитися, сеньйоре Паскуале! Сідайте в машину, на базі вас уже чекають.

Перед тренувальним комплексом ФК «Торпедо» нашу трійцю зустрів пан Триндецький, спортивний директор клубу, високий поважний чоловік із легкими мазками сивини на скронях.

Триндецький спочатку провів для нас екскурсію, показавши базу, спортзали, футбольні майданчики, басейн та житлові корпуси. Потому він представив Тьомика тренеру та команді. Насамкінець спортивний директор запросив мене і Тьомика до себе в кабінет, де ми обговорили завершальні штрихи до контракту. Бесідували англійською, однак Тьомик за моєю порадою переважно мовчав, зрідка відповідаючи на питання короткими «Yes, sir» чи «No, sir» або ж просто киваючи макітрою. Я не хотів, щоб хтось розпізнав не «його» голос…