Юрій Андрухович - Письменники про футбол

Насправді ж я втямив, що доля підсунула мені, напевно, найкращий подарунок звідтоді, як я почав займатися бізнесом, лиш тоді, коли перші дві причини даної історії, які були описані вище, зіткнулись одна з одною в салоні літака, що прямував до Києва…

— Доброго вечора, пане! Будь ласка, ваш посадочний талон.

Я кивнув у відповідь на привітання і передав стюардесі корінець від квитка.

— Ваше місце — 14А. Трохи далі по салону. Ліворуч біля вікна.

Я ще раз мотнув головою і, кинувши останній погляд на сіру бетонно-скляну будівлю Мальпензи [2] Один із двох аеропортів Мілана. , зайшов до салону. Мірне гудіння авіаційних двигунів, що прогрівалися перед зльотом, розбавлене торохкотінням сумок та саквояжів, які повільно, ніби неохоче, заповзали по конвеєру в черево авіалайнера, враз потьмяніло і зробилося майже нечутним. Парке і тепле повітря північної Італії заступила прохолодна, з пластиковим присмаком атмосфера пасажирського салону.

Протискуючись вперед до свого крісла я роздумував про те, що до України мені летіти зовсім не хочеться. Там мене чекають великі дядьки, які будуть сильно бити мені морду. Якби не закінчення терміну дії Шенгенської візи, я, мабуть, залишився б в Італії. Однак заїдатися з представниками посольств та міграційною службою, тим більше однієї з країн Євросоюзу, мені не хотілося.

Отак я собі сунувся поміж кріслами і вже майже дійшов до 14-го ряду, коли це раптом прямо перед собою узрів Тьомика. Моя голова виявилась настільки перевантаженою всякими гіркими думами, що я ледь не крикнув «Тьомо, привіт!», але, на щастя, вчасно схаменувся. Тихий голос десь на денці свідомості підказував, що друзяки тут бути не може. Після секундного заціпеніння до мене врешті дійшло, що я бачу перед собою славетного Реймандо Джуніперо! Придивившись до нападника уважніше, я аж прицмокнув язиком: вживу схожість із Тьомиком кидалася в очі ще більше ніж на фотографіях.

Знаменитий футболіст займав крісло з номером 15А, якраз позаду за моїм місцем. Поряд із ним, на сидінні 15В, розкинувся дебелий чоловічок у дорогому костюмі, модельній шовковій сорочці з комірцем-стійкою та масивним золотим браслетом на правому зап’ястку. Я здогадався, що це агент, який супроводжує форварда до України.

Італійці про щось стиха перемовлялися і не звернули на мене увагу.

Закинувши рюкзак у багажну полицю над головою, я важко опустився на своє крісло. Несподівана зустріч приголомшила мене і перемішала всі мислі, наче овочі в салаті «Олів’є». Я вперто силкувався повернути роздуми в попереднє русло, намагаючись виметикувати, що мені робити з боргом і куди тікати від кредиторів. Однак думки щоразу зіскакували на Реймандо Джуніперо, його агента, що більше скидався на мафіозі, і… і на Артема. В усьому цьому мислительному хаосі, що аж кипів у моїй макітрі, раз за разом немов блискавки проскакували два чітких міркування: перше — мені доконечно і якомога швидше потрібно віднайти двадцять чотири тисячі «зелених», і друге — Реймандо як дві краплі води схожий на мого Тьомика.

Ідеї та задумки різних афер замелькали перед моїми очима неначе кадри кінофільму, який прокручують на великій швидкості. Певна річ, жоден із цих планів не виглядав цілковито надійним та здійсненним, імовірність успішного завершення операції не дотягувала навіть до 30 %. Я сумнівався в тому, як почати діяти, з якого боку підійти до проблеми. І лиш в одному я був певен: я не можу дати їм піти просто так. Я повинен за будь-яку ціну зупинити футболіста і його агента, не давши їм потрапити на торпедівську базу. А далі… далі життя щось підкаже.

Хвилин за десять посадка закінчилася, і стюардеси почали завчено переповідати про заходи безпеки на борту літака.

Небо стало чорним мов чорнило, коли «Airbus А320» пішов на зниження.

За дві години польоту я так і не зміг вимудрувати хоч якого-небудь дієвого плану, що гарантовано позбавив би міланський футбольний десант мобільності на українській землі. Обміркувавши все спокійніше, я усвідомив, що моя задача насправді належить до найвищого, майже критичного рівня складності, адже для успішного втілення задуму в життя мені необхідно нейтралізувати Реймандо і його агента щонайменше на місяць . Причому зробити все так, щоб ніхто нічого не запідозрив!

Одначе у відчай я не впадав.

Відразу після посадки я нібито випадково наступив футболісту на клешню.

— Гей! Обережніше, сракоголовий! — визвірився на мене футболіст. — Ці ноги коштують дорожче, аніж уся твоя туполоба довбешка!