Юрій Андрухович - Письменники про футбол

На щастя, я не настільки добре обізнаний з особливостями італійської, інакше, боюсь, я позбавив би нахабу мобільності в прямому розумінні.

— Перепрошую, друже! Я зовсім не хотів.

— У чому проблема? — агент вклинився поміж нами. — Реймандо, ти о’кей? Він на тебе напав? Я зараз викличу поліцію.

— Сеньйоре, не здіймайте галасу. Не треба ніякої поліції. Я лиш ненароком наступив на ногу вашого підопічного. Повірте, мені дуже незручно і я щиро прошу пробачення. Більше того, у якості компенсації я хотів би… е-е-е… ну-у-у… запросити вас обох на мою віллу на березі Дніпра… Так, так… А ввечері ми можемо покататися на моєму катері вздовж річки…

Насправді я безсоромно брехав. Звісно, у мене немає ні вілли, ні катера, але я мусив якось зачепитися за цих двох.

Коротун підступив упритул, практично впершись у мене животом. Потому він щось пирхнув і, взявши Реймандо під руку, повів його геть від мене.

— Можливо, завтра? Сеньйоре? — гукнув я услід. — Залиште свою адресу!

— Відчепись, слинтяй! — процідив агент англійською.

Зайшовши в автобус, що неспішно котився рульовими доріжками до новенького, але абсолютно безтолково збудованого терміналу «F», я дістав із кишені мобільний телефон і набрав номер «102».

— Алло, здрастуйте! Це міліція? — шепочу в трубку. — Я хочу зробити заяву. Щойно в Борисполі приземлився рейс РS312 з Мілану, на якому прилетіли два рецидивісти… Ре… що?.. Не редиски, а ре-ци-ди-віс-ти! Один кремезний такий, у світло-коричневому діловому костюмі, інший — молодий пацан у спортивній куртці, синіх джинсах і білих кросівках. У них у сумці вісім кілограмів коксу… ну, кокаїну… Так, наркотиків… Ви що?! Я не можу назватися! Все, до побачення. Більше не можу говорити. Вживайте заходів…

Через півгодини, коли більшість пасажирів міланського рейсу пройшли паспортний контроль і терпляче чекали подачі багажу, до Реймандо та агента підійшло двоє митників і штук двадцять бійців «Беркута».

Я стояв коло конвеєра і крадькома спостерігав за тим, як розвиватиметься ситуація. Спецназівці спочатку перетрусили всі сумки італійців, потому, не звертаючи уваги на нестримне верещання, спротив і погрози плечистого агента, ледь не роздягли їх самих догола. Але, зрозуміло, бійці із загону спецпризначення нічого не знайшли. Наостанок у підозрюваних ще раз перевірили речі, після чого відпустили.

Розлючені й страшенно пом’яті італійці посунули до виходу з аеропорту. Агент не переставав нестримно проклинати Україну і її порядки. Реймандо похмуро мовчав, певно, жалкуючи про своє скороспішне рішення перейти до клубу зі Східної Європи. Я ж чортихнувся, закинув сумку на плече і помчав за ними.

На вулиці я заскочив у першу-ліпшу машину, не домовляючись із таксистом про ціну.

— Шефе, жени за отією тачкою, — тицьнув пальцем на світло-синій седан «Hyundai Sonata», куди щойно сіли Реймандо Джуніперо і його агент.

Водій, не дивлячись на мене, кивнув. Мотор загарчав, і машина попрямувала до виїзду зі стоянки, тримаючись на віддалі кількох метрів від таксі з італійськими гостями.

Я вистромив голову з вікна машини і зиркнув угору. Одне з Тьомикових вікон світилося. «Значить, друзяка вдома», — з полегшенням подумав я. Затим, не виходячи з автомобіля, я витяг із кишені мобілку і подзвонив до товариша.

— Альо, Максе, — сонно відгукнувся мій напарник. — Ти вже прилетів?

Я набрав у легені побільше повітря і якомога бадьорішим голосом затараторив:

— Так! Я вже тут! На рідній землі! Зі мною… стільки всього сталося. А ще я подумав, що нам потрібні свіжі ідеї, чувак! — я завше починав здалеку. — За останні місяці наш бізнес закостенів, друзяко, а мізки атрофувалися! Правду я кажу? Правду! Тільки подивись, до чого ми докотилися! Але я не покладав рук, чувак, — ні на мить! У мене тут така афера нарисувалася: ти в штани накладеш, коли почуєш!

— Де ти зараз? — перервав мене Тьомик.

— У тебе під будинком.

— Так давай завалюй. Розкажеш усе.

— Я… цеє… не можу…

— Чому?

— Мене таксист не пускає…

— Е-е-ем… А що він хоче?

— Триста п’ятдесят гривень.

— Так дай йо… — Тьомик затнувся на півслові, вловивши у чому проблема. — Скажи, хай почекає, я зараз винесу гроші.

Невдовзі мій друзяка вигулькнув із під’їзду, розрахувався з шофером і забрав мене всередину. За хвилину Тьомик впустив мене до квартири.

— Пиво в холодильнику. Якщо хочеш чаю, зроби собі сам.

Я з вдячністю кивнув і почовгав на кухню за пляшкою пива.