Валерій Шевчук - П’ятий номер

Ганя сиділа на ослінці, ховаючись у тіні бузкового куща, – ось про що оповіла вона братовій. Сонце бавилося дубовим листям, півень наступав на курку, войовниче волочачи по землі крило; велика попеляста кішка зі світло-зеленими очима стрибнула на лавку й наставила до братової мордочку.

– Вчора вони збиралися, – продовжила розповідь Ганя і хитнула в бік мовчазного чолов’яги, що спокійно пас корову. – Пили й дуже горлали!

Братова погладила між вухами попелясту кішку, та замуркотіла.

– Може, свято яке? – сказала братова.

– Ніякого свята, – спалахнула Ганя. – У Степана день народження в січні, в його жінки – в січні, а у Вальки з Горбатим – у лютому.

Похмурий чолов’яга підігнав корову ближче до двору. Скинув сіру, вимоклу в поті кепку і втер долонею густий піт.

– Радилися, як обплутати Андрія, – сказала Ганя.

Виповіла все, що мала сказати, і напруження поступово спадало з її обличчя. Від квітника ніжно пахло, загула бджола, вилітаючи із жоржини.

– У цьому всьому чорт ногу зламає, – сказала братова.

– Сиділи на Степановому подвір’ї і сварилися, – повідомила Ганя.

Кішка стрибнула на коліна братової, солодко згорнулася клубком і позіхнула, розводячи рожеві, обтикані гострими зубками щелепки. Вони мовчали: Ганя висловилася, а братова не знала, як її розрадити.

Похмурий чолов’яга перегнав корову через дорогу й потяг її через верболози на галявину. Там він пустив худобину пастись, а сам ліг на траві, наклавши на обличчя кепку. Легка, блискуча ластівка торкнулася грудьми води й стрімко майнула вгору, де тремтів блакитно-чистий блават.

– Як там Сашко? – спитала братова.

– Знову щось подіялося. То веселився й марширував, а тепер сидить у хаті й не хоче виходити.

– Забувся про теля?

– Кажу ж: сидить у хаті й думає. Варка боїться, щоб знову йому щось не спричинилося.

Братова гладила кішку.

– Андрій тікати хоче, – сказала Ганя. – Але подадуть на розшук та ще й посадять.

Вона раптом заплакала. Сльози покотилися двома сірими рівчаками.

– Пообідаєш з нами? – спитала братова.

– Не треба було з ними зв’язуватися! Господи, хіба не казала я: не лізь у те кубло. Так ні, уперте таке й дурне, а їм такого дурня тільки й тра… Всі гроші, які привіз, їм оддав, і, дурне, чогось туди ще й лазить. А вони йому у вічі плюють. Господи, навіщо напасть на мене така! Старий дому не тримається, старший у землі гниє, а цей – ні пуття, ні радості!

– Ти до нього якось м’якенько, – сказала братова. – Ти йому якось розтлумач.

– Це розумному розтлумачиш, – схлипнула Ганя, – а в дурного ворони на голові чубляться…

Уже западало сонце, коли мовчазний чолов’яга повів корову додому. Корова була сита й сонна, молоко приємно обважнювало її, і вона передчувала момент, коли до вимені її торкнуться м’які руки, звільняючи її від солодкого й трохи болісного тягаря. Похмурий чолов’яга дивився перед себе, маленькі його очка оглядали світ чіпко й уважно, ступав чобітьми на дорогу – йшов повз паркани й хати, оглядаючи світ будинків і парканів, як оглядають власність. Корова мружилася й ліниво відганялася від мух; похмурий чолов’яга минав двір за двором; околиця, на якій він недавно поселився, спускалась у глибоку річкову долину, місто було на горі, а тут пахло бур’янами та городами, цвіли соняшники й літали домовиті горобці – нагадувало це йому село. Мовчазний чолов’яга понуро брів у пилюці – був він останній із роду, який покинув криту соломою хату.

Завів корову до хліва, низька, дебела жінка загримотіла відром, корова завернула у стійло й розставила ноги, чекаючи доїння, жінка пішла до неї, а похмурий чолов’яга втер з чола піт. Відразу ж вийшов за хвіртку й повільно почвалав по вулиці, повз нові хати й нові паркани. Очі його погасли, ішов повільно й розважно, наче беріг силу, чоботи були закурені, а з-під пахов розходилися темні мокрі півкола. Заросла шия розкладалася на жовті квадрати, які поблискували, – були вкриті плівкою поту.

Чолов’яга відхилив хвіртку, і назустріч йому поспішив Горбатий. Ніс улесливу всмішку і стрибав, наче скалічений птах.

– Заходьте, заходьте, дядьку, – зашепотів він, – я на вас давно чекаю.

Чолов’яга скинув картуза й переступив порога. Горбатий кинувся до скриньки в кутку і витяг звідти зелену пляшку, заткнуту гумовим корком. У кімнаті було парко, а з двору й темряво – пасмо світла, що падало з віконця, сутіні не розгонило.

Похмурий чолов’яга сів до столу й розстебнув горішні гудзики сорочки.