Валерій Шевчук - П’ятий номер

– Валька де? – спитав.

– Хе-хе! – засміявся Горбатий, ставлячи пляшку на стола. – Таке діло лучче без неї. Баба, дядьку, воно завжди баба, не мені вам казать, а коли находиться на таке діло, то чим менше знає, тим, дядьку, ліпше.

Горбатий поставив на стола дві склянки і вийняв гумового корка. Рідина була сива.

– А Вальчин де?

– Зараз він, мені на удовольствіє, у нас не живе, то їсть, я хочу сказати, що ми його тут не тримаємо, – Горбатий сів до столу й урочисто розпрямив плечі. Підтис губи і змружив очі.

Похмурий чолов’яга взяв склянку, подивився на світло, тоді повільно відпив, відірвався, а за другим разом допив усе.

– Не знаю, Петре, – сказав він, – чи такий ти чоловік, щоб тобі до кінця довірять можна було. Умієш ти мовчать?

– Як гроб, – урочисто проказав Горбатий.

Чолов’яга поставив до Горбатого темні, пронизливі очі. Почали вони поступово ширитися, наливаючись темінню, а за мить заполум’яніли. Горбатий покрутив головою і мимовільно зирнув на двері.

– Дивлюся я на тебе, Петре, – сказав твердо похмурий чолов’яга, – і такий ти мені, як глистик.

– Це ви неправильно мене пойняли, дядьку, – поважно сказав Горбатий. – Я, коли хочете знати, то й зовсім не глистик, а такий, що йому довірять можна. І небагато ми від вас просимо, дядьку, хочемо тільки, щоб той буцехвіст за розум узявся, щоб, понімаєте, сім’ю не розбивав – чи ж щось таке погане ми від вас хочемо? А глистиком, дядьку, я ніколи не був і не буду.

– Може, й так, – сказав похмурий чолов’яга. – Але це таке діло, про яке треба буде забуть. Щоб ніхто не знав і щоб ти навіки-віків забув.

– Це я вмію, – згорда всміхнувся Горбатий. – Коли треба, то я так усе забуваю, що й справді в мене нічого в голові не лишається. Порожня в мене голова стає, отака! – він вдарив себе по голові пальцем, і та й справді задзвеніла. – Я, дядьку, все, що треба, забуваю, як гроб. І мені двічі одного не треба казать, кебетливий я. Бо інакше при нещастячку своєму я б не прожив.

– Дай-но хоч шкуринку оте твоє пійло заїсти.

Горбатий метнувся до своєї скриньки і поклав на стола шмат чорного глевтяка.

– Хліб тут у вас не домашній, – пробурмотів невдоволено похмурий чолов’яга. – А цибулі нема?

Горбатий знову метнувся до скриньки і за мить покотив по столу велику золотисту цибулину. Чолов’яга обдер з неї лушпиння і загнав у неї зуби, як у яблуко.

– Тепер гаразд. Недобре пить, не закусюючи. Скажу тобі одверто. Петре, – не все, що ти мені сказав, до серця мені. Але ти рідня, і я тобі допоможу. Пойняв, тільки тому, що ти рідня!

– Ну, аякже, – захитав головою, мов приставлено її до пліч, Горбатий. – Рідня – це перш за все. Я за рідню голову покладу і не задумаюся. Я за рідню роздушити себе дам.

– Це ще хтозна, – понуро відрізав похмурий чолов’яга і знову поставив до Горбатого палахкі очі. В того заповзали по спині мурашки, але на вустах продовжувала грати трохи улеслива, а трохи й підбадьорлива усмішка – очей своїх од пронизуватих похмурого чолов’яги він не відвів. Це, певне, тому не сподобалося, бо несподівано перехилився через стола, схопив Горбатого за барки й майже витяг нагору. Перекинулася склянка. Горбатий зачепив грудьми пляшку, перекинулася й вона й забулькала. І тут Горбатий повівся, мов циркач: змахнув рукою і підхопив пляшку.

– Ну, чого ви, дядьку, чого? – задзвенів він тонко. – От і святу водичку перекинули, а я не такий багатий, щоб добро розливать. Пустіть мене, дядьку, коли не хочете, щоб я вам голову розбив!

Але чолов’яга вдивлявсь у нього гарячим поглядом.

– У бога ти віруєш?

– Ну, певне, дядьку, ну певне! Як це так – не вірувать у бога. Та я, їй-богу, вірую в бога…

Чолов’яга відпустив Горбатого, і той м’яко сповз назад на стілець.

– Це я тебе спребував, – сказав дядько мирно, і на вустах у нього спалахнуло щось схоже на усмішку. – Налий іще!

Горбатий лив тремтячою рукою.

– Та не трусись ти, як юдине дерево, – сказав похмурий чолов’яга. – Все, що треба, я зроблю. В мене, бра, слова не полова, по вітрі не віються. Буде вам як шовковенький. Пойняв?

– Чого ж не пойняти, дядьку! – скоромовкою заговорив Горбатий. – Через те тільки й прошу вас, що ви родич та й діло добре знаєте. Я вас всіда уважав, дядьку. Бо ви серед нас, дядьку, як той кулак, – Горбатий зціпив кулака і твердо поставив його на столі, ви в нас, дядьку, характерник. Я теж трохи не від того, бо на картах гадаю, але вам я, дядьку, і в підметки не годжуся.

Похмурий чолов’яга з хрускотом розтирав зубами хліб із цибулею.