Валерій Шевчук: П’ятий номер

Божевільний Сашко одягав жіночого солом’яного капелюха, підперізувався широким солдатським ременем з блискучою мідною бляхою, підхоплював лівою рукою внука й крадькома вибирався з подвір’я на вулицю. Ішов широкою ступою, босі ноги нечутно зносилися над моріжчаним покровом вулиці, озирався вряди-годи, повертаючи голову і зачіпаючи внука крисами жіночого капелюха. Квітка на капелюсі сягала тоді онукового обличчя, і той нюхав її зів’ялі, шматяні пелюстки.

У божевільного Сашка був свій, твердо визначений шлях. Спершу він скрадався повз довгу дощату стіну, а коли минав її, входив у царство повітряних медуз. Плавали в просторі, ставали на паркани, ходили подвір’ями, перебираючи численними ланами, ніби танцювали вигадливий танок. Їхні кінцівки й справді підсмикувались улад і влад опускалися долі. Божевільний Сашко не відчував нічого лихого до медуз, то більш – навіть їм підморгнув, навіть усміхнувся – онук у цей час знову схилився над квіткою капелюха і понюхав її шматяні пелюстки. Перед божевільним Сашком в цей час починав засвічуватися залитий сонцем тунель вулиці – завмирав на хвилю, здивовано покліпуючи очима, сонце осліплювало і збуджувало його.

– Діду, – торкав його внук, – ходімо ж…

Божевільний Сашко стріпувався і пускався клусом уздовж побілених вапном парканів. Піт лився по обличчю, пощипувало шкіру, краплі збиралися на підборідді й капали на бруднувато-сіру майку; вилискували голі плечі й запалі під майкою груди; солом’яний капелюх мокнув від волосся, яке склеювалося й точило нові й нові патьоки поту. Онук похитувавсь у дідових руках, йому ставало весело. Мале личко мружилося, але зберігало статечну, навіть старечу поважність; дививсь, як стрибають в очах сонячні пасмуги від парканів, як коливаються побіч хати і танцюють на городах мальви й соняшники – на його старечо-дитяче личко накладалася тонка усмішечка.

Божевільний Сашко ляпотів по стежці босими ногами, збиті пальці починали сочити юхою, але він не зменшував темпу, біг зосереджено й старанно, як бігун на довгі дистанції, – для цього довелося й рота розтулити, й дихати з присвистом.

Вулиця була майже порожня: чоловіки – на роботі, жінки – біля плит чи також на роботі; божевільний Сашко вибирав саме такий час, бо не хотів, щоб на нього дивилися сторонні очі, – його вабили лози. Між гілля тих лоз поблискувала річка, а за нею лежала залита сонцем галявина, яку він любив, бо на ній ніколи не гуляли й не паслися повітряні медузи.

Зупинився на горбку, звідкіля видно стало ясно-зелений килим, що так його приваблював, – був то живий шмат простору, який діяв на хвору душу Сашка напрочуд заспокійливо: божевільний стояв, широко розплющивши очі й розтуливши рота, а до нього від верболозів начебто проміння зелене тяглося. Відчував навіть мацаки того проміння на обличчі; м’які хвилі соку заливали землю, а особливо той ясно-зелений клапоть – Сашко з хвилюванням удихав у себе зелене повітря, безсилий згасити нутровий трем, що підіймався з глибини його сколошканого єства.

У такі хвилини пізнавав захват. Пригортав обережно до себе онукове тіло, привалювався до паркану спиною і ніби вростав у дошки. Піт поступово просихав, плечі вже не вилискували, обличчя знову ставало землисто-попелясте, жіночий капелюх склеювався з волоссям – в таку хвилю онук дозволяв собі торкнутися пальцем потріпаної ганчір’яної квітки, обережно, навіть побожно розправляючи пелюстки.

– Вже є! – казав онук, полишаючи квітку. – Оно!

– Бачиш? – стріпувався божевільний.

На ясно-зеленому килимі, куди так вабило повсякчас, і справді паслося теля. То було віддавен знайоме йому теля – з яблуками на лобі, з блідою ніжною шкірою і рожево-тріпотливою плямою писка. Теля стояло, розставивши стрункі ноги, й помукувало, повернувшись до річки. Божевільний відштовхувався спиною від паркану, згинався, нахилявся вперед, очі його засвічувалися жовтим палахким вогнем, ніздрі тріпотіли, а рот відслонював попсовані зуби. Рушав, скрадаючись, стежкою, перестрибував через тіні, що лягали в ноги, повертав до вітру жадібні тремтливі ніздрі і збуджено нюхав.

– Не прив’язане! – спокійно попереджав онук.

Мале дитяче личко лишалося стоїчно нерухоме. Зорило холодними жаринками очей – чіпко стежило за телям. Теля повернуло в їхній бік голову, але ще лишалося спокійне. Меланхолійно покліпувало довгими рудуватими віями, і від того його мила мордочка ставала здивовано-добродушна.