Валерій Шевчук - П’ятий номер

Дивився на жінку, ніби хотів просвердлити її поглядом.

– Глянь, як він дивиться! – гукнув із сіней Горбатий. – Ти його, Валь, не дрочи, бо він сумашедчий. Усе їхнє кодло сумашедче!..

Андрій знову скреготнув зубами, встав, зиркнув на жінку з таким неймовірно білим персом. Пішов до виходу, і Горбатий, побачивши це, швиденько чкурнув надвір. У розхилений прочіл увірвалося сонце, Андрій пішов просто на те сонце, відчуваючи, як бухнуть у кишенях кулаки. Водночас відчував і знесилу, що охоплювала його всього; може, тому й оком не повів до Горбатого, який стояв на стежці, зважуючи: тікати йому на вулицю чи в хату. Зрештою, кинувся він таки в хату, чути стало – накинув на двері защіпку.

Андрій сперся об дощатий ганок, закурив.

Поторгав клямку дядькових дверей – відчинив сам дядько. Був у чорних трусах мало не до колін; тоненькі, криві, зарослі чорним волоссям ноги випиналися з тих трусів неприродно й смішно; груди ж у дядька були розвинені – важкі, м’язисті.

Андрій поставив на стола чвертку і сів, опустивши голову. Дядько мигнув дружині, та невдоволено скривилася, але за якийсь час на столі з’явилася картопля та кришені огірки. Потому дядина поставила ще й три чарки, а дядько видер із пляшчини картонну затичку.

Андрій присунувся до столу, обличчя його було неголене й зморене, а руки ледь тремтіли.

– Нам мати твоя все розказала, – попередила дядина.

Вони причастилися й почали заїдати. Дядько жував, низько схиляючись над тарілкою, дядина – випроставшись і неквапно носячи затиснуту, наче ложку, виделку.

– Щось мені нічого в горло не лізе, – мовив Андрій і, поклавши на стола великі руки, втупивсь у заслонене дубовим гіллям вікно. Сонце проривалося крізь листя, і веселі плями стрибали по підлозі, столі й руках. Поблискувало скло чарок.

– Що ж надумав? – дядько проковтнув їжу й зиркнув на небожа.

– Втечу, – кисло відказав Андрій.

– Втечеш, утечеш! – підскочив дядько. – У тебе зовсім макітра не варить, – він покрутив біля лоба. – Гадаєш, це так просто: кінці у воду, і моя хата скраю! Знайдуть, і ще посидиш за те, що тікав від суду.

– Вона ще не подавала в суд, – сказав Андрій.

– А може, й подала, – мовила дядина. – Сам знаєш, то таке кодло, що з ними жартувати не варто.

– Не тямлю я цієї трахомудії, – скривився Андрій.

– Отож-бо й горе! – сказав дядько. – Молоти язиками всі ми гожі і в хаті своїй такі мудрі й сміливі, що не доведи господи! А дійде до діла, ми зайці полохливі. Пришиблені стаємо…

Андрій сидів, тримаючи на столі важкі руки, обличчя його було безпорадне, а в очах світилася туга – не міг із нею впоратися: світ для нього став незрозумілий. Світ утрачав знайомі обриси й чужів: дорога, паркани, хати, городи – ціла околиця. Тепер усе ніби з ніг на голову перекидалося: чого він тут, що це навколо за люди і що хоче?

Сидів, поклавши руки на стіл, в долонях у нього крутилася чарка, і він почав несвідомо ловити нею сонячне світло – проміння виіскрювалося на гранях, а крізь відчинену кватирку чути було, як шамотить, не вгаваючи, листя на дубах. Досі світ був для нього простий, знав певний шлях: робота – додому, робота – і знову додому. Ритм порушився відтоді, коли поїхав на заробітки. Сам він, зрештою, не дуже хотів і їхати – все те сталося завдяки Вальці, бо це вона умовила його податися по довгий карбованець, адже так мало він на фабриці заробляв. Це вона приластилася до нього, шепотіла гарячим шепотом на вухо після любові. Горбатий їй підтакував, бо Горбатий підтакував усьому, що говорила сестра…

Крутив у пальцях чарку, і та срібно спалахувала; йому вчувся раптом стукіт коліс поїзда. Їхав сюди з такою світлою й чистою душею; зрештою, віз і гроші – рідний дім його кликав, жінка, про яку стільки перемарив самотніми ночами. І от воно на що перейшло, зараз не мав уже рідного дому: вчора обідав у матері, сьогодні – у дядька, завтра – в тітки чи знову у матері. Ритм був порушений, і він раптом зрозумів, що це сталося ще до того, відколи поїхав на Донбас. Крутив пальцями чарку, йому не хотілося виходити з цієї залитої тріпотливими сонячними спалахами кімнати; за дверима обов’язково побачить чуже небо, і в груди йому знову увійде сірий кисіль, а до серця прив’яжеться сірий камінь.

– Не знаю я всієї цієї трахомудії, – мовив він. – Та й не взнаю ніколи. Втечу – і хай світ перекинеться.

Дядько знову розсердився. Але не сказав нічого, тільки зиркнув на жінку і кивнув на Андрія, як на безнадійно дурного.