Валерій Шевчук: П’ятий номер

Вітер відхилив гілку бузку, і на Ганине лице впав гарячий клапоть сонця. Заіскрили кришталики очей, спалахнули металево зуби; братова в цей час стежила, як там, над горбами, повільно пропливала велика срібна хмара, напрочуд схожа на людську голову. Голова виставила кучмаву бороду, і та борода все більше й більше розросталася. Братова розглядала її, але думала про щось інше. Про те, що Ганя завжди робить якісь цілком непотрібні передмови перед тим, як сказати, чого ж прийшла насправді, – не Ювпак і не їхнє м’ясо її турбує. Голова-хмара гойдалася серед яскраво-синього неба, гойдалися, сколихнуті сухим вітром, бузкові листки; Ганя відчула смуток і в тон думок братової й собі подумала: прийшла сюди зовсім не для того, щоб розповідати про того урекливого, але те, задля чого прийшла, якось не кладеться їй на мову…

Степан Ювпак приїздив додому по-всякому: бувши на першій зміні – надвечір, а бувши на другій – пізно вночі. Тоді він вимикав мотора, який нарешті переставав чхати й кашляти, і вся околиця тоді задоволено відпочивала. Рипали двері, і на ганку з’являлася біла жіноча постать – не бувало такого, щоб вона чоловіковий приїзд проспала, навіть коли повертався пізно вночі.

Вранці після другої зміни любив поспати, а коли виходив на ганок, освітлений сонцем, його важке, чотирикутне, заспане обличчя освітлювалося сакраментальною усмішкою, ніби входив із тим сонцем у зговір. Сокотіли довкола кури, десь кудкав півень, знайшовши черв’яка, – брело городами ледаче, бо ще також не проспалося, літо…

Божевільний Сашко так його і сприймав: літо – це таке, що дихає, таке, що повне сонця, соку, глибокої сили, яка ховається в траві і в дереві. Примружуючи очі, божевільний бачив, як розтікається в жилах дерев зелена кров. Ловив якусь неповоротку думку, вперту і слизьку, а перед ним похитувалося гілля – зелений сік тік під корою, впливав у листя, витікав з нього в повітря й заливав околицю зеленим тремтливим світлом. Сашко застиг з розтуленим ротом: починав розуміти щось таке, чого не годен збагнути ніхто. Бо те, про що думав, було однією з найглибших таємниць, до якої, вважав, здатен долучитися тільки він, – те, про що не оповість навіть Міжнародній слідчій комісії, коли така з’явиться, навіть виїзній сесії МКЗПЛ, бо й туди, гадав, можуть проникнути покровителі й помічники Банди Злочинців Незвичайних. Чи не тому, міркував він, теля щоразу опинялося на волі, а ті, з Банди, неодмінно з нього кепкували. Але він мав одну думку і знав: її треба якнайпильніше приховати, принаймні для того, щоб покровителі й помічники Банди йому не перешкодили. Він може висловити цю думку лише так, щоб вуста його не зрухнулися, адже добре знав, чого шукав. Треба йому знайти, думав Сашко, бога дерев . Коли обламати гілля на богові дерев , сік потече тоді по корі і на околиці щось неодмінно відбудеться. Бог дерев – ось що важливе, стукотіло йому у скронях, зелена каламуть заповнювала мозок, бо він не міг так довго й натужно думати, але він радий і з того, до чого додумався. Відчуває, що десь глибоко, на дні, а може, й під дном, де живуть туго скручені у спіралі лінії, ховається вузлик, од нитки, яка має колись протягтись од того «глибокого» через п’яту до ноги, через ногу до живота, далі через тулуб до шиї, а відтак до голови. Тут уже буде зав’язано другого вузлика – божевільний Сашко береже його, як перлину, якою можна погратися й помилуватися. Береже тож оті два слова, які йому так тяжко далися, і легко не забуде їх, адже ці слова – бог дерев , а може, соромливо всміхається Сашко, тим богом дерев спробує стати він сам. Треба тільки правильно все робити, треба знати, як ламати гілля і яку при цьому співати пісню, – той сік має проллятися з дерева саме в його жили, заповнивши по вінця, відтак і постане вона – його глибока таємниця, те, що дасть йому силу здолати потім у великій боротьбі Банду Злочинців Незвичайних…

Степан Ювпак стоїть на ганку в обвислій біля грудей майці, в домашніх штанях з бамбухами біля колін; на ногах у нього пухнасті хутряні капці, які він сам і пошив. Обличчя його ще не прокинулося зі сну, через це очі попідпухали й дивляться з прижмурцем, але то не просто прижмурець – Степан розглядає власний двір хазяйським оком. Усе розставлено так, як волів він, і це сповнює Степана гордим задоволенням. У відчинені двері за спиною вивіюються запахи смаженого м’яса, біля плити стоїть кругла, аж обтічна, дружина. Йому подобається, як вона там чатує біля того м’яса, бо м’ясо готується для нього й родини. Йому подобається й сама вона: кругла й моторна, рідке волосся зачесане назад, із проділом посередині, волосся стягнуте вузлом на маківці – йому подобається і ця голова, і ця зачіска. Зараз погукає на нього і понесе до столу тарілки, а він любить той урочистий мент, коли сидить за столом і чекає на її послугу. Чи не через те повернув голову, щоб дружина могла побачити його орлиний профіль, і неголосно наказав, хай би хтось із хлопців злив йому на руки. Зійшов з ганку, неквапно скинув майку, охайно повісив її на бильце ганку і став над мискою, широко розставивши ноги. Зігнувся й виставив широкі, як лопати, долоні. Поливав Славко, Степан вряди-годи скошував око на вилицювате синове обличчя, у профіль ніс малого також малювався по-орлиному, сухі губенята складались у владну складку, очі були трохи каламутні – здавалося, у сина щось негаразд із зором. Це, однак. Степана не бентежило: такі очі мала його жінка, і перше, що він примітив у ній, – саме ці очі, які ніколи не дивилися просто. Це його, зрештою, й принадило до неї, бо несподівано відчув (це тоді, коли вперше її побачив) неясне, але дуже бажання вчинити так, щоб ті очі спрозоріли.