Валерій Шевчук - П’ятий номер

Це сталося тоді, коли вони опинилися сам на сам у березняку, тоді побачив він, що очі її ще більше скаламутніли – не очі, а брунатна мішанка, і це викликало в ньому приплив якогось незбагненного шалу. Раптом кинувся до дівчини, схопив обіруч і зламав отам-таки, в березняку, на зеленій, як сон траві – дика сила заграла в ньому, аж кожна жилочка затремтіла. Бажав одного: розвіяти ту каламуть, захотів дивовижної прозорості джерела, з якого пив, через це і вдивлявся пильно в неї в тому-таки березняку, а вона і не подумала йому опиратися, була ніби земля, в яку хлібороб урізується плугом чи лопатою. Над ними хиталося ясно-зелене гілля, було це навесні, довкола біло стояли і сяяли стовбури берез, і, підіймаючись до зелено-хмільних верховин, він таки побачив те, чого праг. Очі, котрі досі були наче брунатний кисіль, очі, в яких хотів утопити свій шал, почали й справді прочищатися, ніби джерело. Уздрів сліпучо-білі білки, карі обідки і чорні крапочки зорків – це було так разюче, що мало не розчавив їй пліч: у неї так і лишилися потім сліди всіх п’яти пальців на одному рамені і від п’яти – на другому. Це вирішило його долю, і Степан тоді вперше відчув задоволення людини, котра щось здобула, котра почала творити рід, а відтак здобуває щодо нього тверду відповідальність…

Степан втирається рушником, його тіло пружке та м’язисте, прочищені пори шкіри дихають вранішнім повітрям; сонце стоїть якраз навпроти, ще негаряче, але яскраве; пашать м’якою прохолодою городи, на них спочиває іще ранкова роса. Акація скинула на землю зайве листя, воно жовте й тонке, вітрець, що заскакує на подвір’я, звіває його, наче пух, – легке воно й шарудкаве.

Біля Степана стоїть мала його подобизна – Славко; Степан повертається до Славка, кидає позир, і той, помітивши батькову прихильність, шморкає носом.

– Папка, дай рубля на морс, – каже він і на всяк випадок відскакує вбік, бо не завжди може вгадати батькову реакцію. Але Степан і справді сьогодні благодушний; він кидає оком на річку, втонулу у верболозах, і на невелику смарагдову галявину біля води, а тоді милостиво цідить крізь зуби:

– Скажеш у хаті, дам!

Андрій знову лежав, закинувши ноги на бильце ліжка; Валька сиділа в густо-жовтій плямі мертвуватого західного сонця; волосся мерхотіло в тому світлі; він дивився на волосся, а відтак і на широку спину, обтягнуту квітчастим платтям і перетиснуту посередині пружком станика. У кутку біля дверей закляк на низькому ослінці Горбатий, горб випнувся над головою, яка вклалася між долонь, сутінок розмивав його – став Горбатий як накопичення кругляків: горб, голова, груди, горбки колін. Сидів він босий, великі запорошені ступні стояли на неметеній підлозі, як два млинці. Очі його розплющувалися й пропадали – Горбатий сторожко подрімував.

– Ну, – сказала Валька, натискаючи продітими в очка ножиць пальцями, – що ж вирішив?

Горбатий розплющився, очі його стали круглі й мерехтливі. Андрій не відповідав. Дивився на стелю: білені, накладені одна на одну дошки, посередині два сволоки, теж білені, з одного звисає дріт, а на його кінці роздута прозора лампочка. Лампочка потрапляла в сонячну смугу, відбивалось у ній, вигинаючись жовтою скибкою, мале, розділене на чотири квадратики вікно. Там далі куток, у ньому ікона, майже потемнілий образ серед лискучих станіолевих прикрас; під нею суха, вощена квітка, пообіч безвільно звисав рушник.

Голову Андрієві стискало, як обценьками, але думок не мав. Відчував, що він у цій хаті зайвий, але не було сили встати й покинути її.

Горбатий знову опустив обличчя в поставлені руба долоні й приплющився. Андрій таки сів на ліжку, важко вминаючи іржаві пружини; Валька стругнула нігтя, ножиці дзвякнули. Повернулася боком – сонце трохи змістилося, і її постать тепер розділилася навпіл: одна золотиста – волосся, шия і плече, друга темна – темне волосся, шия, плаття і нога. Валька поклала ножиці, потягшись, дістала дзеркальце. Обличчя відбилось у люстерку: зведені дугами брови, ледь приморщений лоб між золотого намулу волосся.

Мовчання ставало нестерпне. Андрій устав, підійшов до відра (Горбатий у кутку здригнувся), взяв кварту й черпнув води. Була тепла і пахла йодом, він насилу проковтнув її, тоді поставив кварту. Валька підводила брову тушевим олівцем; Горбатий дивився з кутка – знизу вгору, чіпким, насмішкуватим поглядом. Андрієві здалося, що його віддавна переслідує цей погляд – погляд чи запах, подумав він, запах цього помешкання чи людей у ньому. Відчув, що його аж зморозило злегка; сонце вже не освітлювало Вальчиної постаті, він зустрівся раптом з нею очима, і вони потримали так зіткнутими погляди: одні вивідчі, трохи насторожені й гарні очі, а другі втомлені й тупі.