Валерій Шевчук - П’ятий номер

Андрій знову сів на ліжко, і на рип здригнулося кругле лице Горбатого.

– Ти б сказала йому, Валь, – мовив він, – щоб не розтовкував тобі ліжка.

– Що, тобі стільця мало? – спитала Валька. – І взагалі, чого ти ходиш? По-моєму, я тобі ясно сказала: запиши дитину, а тобі я й слова не скажу, бо я твоя жінка. Так само, як дитина, і нікуди від неї не дінешся…

Андрій мотнув головою – вдарив лобом у стиснуті кулаки.

– Не роби з меня дурня, Валь, – сказав чи простогнав. – Давай разом жить, але не моя це дитина…

– Коли б я був на твоєму місці, Валь, – поважно сказав Горбатий, і обличчя його зробилося святошне, – не дозволив би так з собою говорити.

– Я своє сказала, – мовила Валька й тоскно задивилась у вікно. – Хочеш зі мною жити, живи, як порадошний, не хочеш – он тобі двері, хай тебе мамочка годує.

– Я тобі гроші віддав, – глухо озвався Андрій.

– Скажи йому, Валь, – поважно прорік Горбатий, – що тих грошей, які він дав, вистачить раз підтертися.

– Ха-ха-ха! – засміялася Валька, показуючи лискучі зуби, які аж спалахнули у сонці. – Цей Петька як скаже, то послухаєш!

– Еге, – задоволено повторив Горбатий, – їх вистачить раз підтертися. А в тебе жінка й дитина – я за себе не кажу. Мені твоїх підтирок не тра, мені он за них серце розривається. Хіба не так, Валь?

– Петя в нас добрий, – сказала милостиво Валька. – Не те що ти, пес блудящий… Тягаєшся по світу, а потім мені ще й сцени влаштовуєш. А я, може, за тобою, паразитом, очі виплакала, он хай Петя скаже.

– По-моєму, – обізвався Андрій, – це ти з ним хотіла, аби я поїхав. Грошей для вас заробив.

– Нє, ти чуєш, Петь, що він каже? Нє, ти тільки послухай, – почала розпалюватися Валька. – Нє, ти тільки глянь, що він меле! Цей паразит мене в гроб зажене!

– А таки зажене, коли будеш йому потакать, – сумирно сказав Горбатий. – Я б, Валь, на твоєму місці прогнав його.

– Ти подиви, який зараза, Петь! Нє, ти подиви! Тягається по світах, дітей своїх не признає, нє, ти подиви! Йди з моєї хати, чоловіче, бачити тебе не можу. Забирайся! – верескнула вона.

І знову Андрієве обличчя налилося буряковим соком, очі блиснули, а руки набубнявіли в кулаки. Горбатий притьма скочив на ноги й тонко заверещав:

– Валько, тікай, він тебе бить буде! Він сумашедчий, Валько, тікай!

Але Андрій не збирався битися, хоч брехала вона йому у вічі.

Кинувся, як причинний, і бабахнув руками в двері – подався надвір. Сонце поранило йому очі, і він аж хитнувся. Тонко зойкнуло йому на серці, а зуби куснули губу так, що кров із неї посочилася.

Навколо Андрія надвечір’я. Жовте як руїни. День перетворюється на руїни; нагорі, в місті, ще й досі не прибрані од війни румовища: руїни дня і міста. Андрій бреде повз жовту цегляну стіну із закладеними цеглою вікнами. В одному із вікон дірка, і в ту дірку просунуло гілку деревце, що виросло там. Андрій плуганиться потрісканими плитами хідника: плити прямокутні й зачовгані, поміж них густо пробивається трава. На одному з цілих будинків висить червоний плакат. Не читає напису на ньому, а тільки дивиться на яскраво-червону пляму. Назустріч ступає селянка з коробкою за плечима. Жінка тримає в руці шматок чорного, як земля, хліба і їсть. Проходить повз нього і начебто приносить із собою сутінки. Навколо й справді посутеніло, Андрій завертає за ріг і бачить дощату буду, з дверей якої випливає синій димок. Крізь прочіл видно столи, за якими сидять за пивом чоловіки. Вони палять самосад, і цей димок, що витікає з дверей, – від того самосаду. За прилавком стоїть рудий, аж світиться, буфетник і поблискує золотими зубами. Андрій переступає порога. В кутку за столом троє розпивають півлітру. Зводять склянки і голосно цокаються.

– Хлюсни-но мені, Сьомко, сто грам, – каже Андрій і кладе на заляпаний пивом прилавок десятку. Сьомка бере склянку і, не кваплячись, наливає. Андрій тупо дивиться, як прозоро біжить рідина.

– Лий доверху! – каже він, відчуваючи, як у грудях у нього щось дере й шкрябає.

Сьомка ллє, Андрій бере склянку і п’є, як воду. Не відчуває ні міцності, ні смаку. Відчуває, що всередині у нього щось болить, скімлить і плаче. Хоче залити й затопити те скімливе й плакуще, та коли ставить склянку на прилавок, відчуває, що йому пересохли вуста. Повертається й виходить геть. Над містом хитаються бліді рожевуваті сутінки. Вулиця порожня, і він сновигає по тих-таки прямокутних плитах. Але цього разу плити погойдуються під ногами, і він не втримується, щоб не впустити на них важку й солону сльозу.