Валерій Шевчук - П’ятий номер

– Може, й так, а може, й ні, – пробурмотів він.

Минулої осені, коли було так багато листя, коли околиця мріла в м’якому літеплі й шелестіла, мов шепотіла заклинання, помер старий Ювпак, спокійно відійшовши в царство тіней і пронісши наостанок через околицю свій гострий профіль та міцно стиснуті вуста. Старий прожив життя насторожено й мовчазно, не мовивши нікому зайвого слова і не полишивши заповіту. Падало тоді й засипало околицю листя, а літепло пронизувалося ножами холодних струменів. У таку пору старий виглядав у труні урочисто й повчально; зрештою, такий він був, його заповіт: знай своє, роби, але не пащекуй. Безпомильно прочитав цей заповіт на батьковому обличчі перш за все Степан, через це й не відводив од батька погляду: навіть неживий, той мав стиснуті вуста, а риси обличчя залишалися нерухомо-чіткі. Валька плакала, як і годиться під таку хвилю жінкам, а Горбатий смиренно пускав під лоба очі: переймався подією якнайменше, бо батько Горбатого не любив. Мовчазний чолов’яга, котрий тоді ще жив у селі, приїхав на ту нагоду до міста возом – на його свиті й досі висіли жовті соломинки, – дивився байдужно й тупо: вони з братом родичалися не вельми. Листя шаруділо в них під ногами, коли виносили труну з покійним, і вони рушили всі разом із цікавими й охочими – цікавих та охочих, правда, було небагато, – вслід за тим гострим профілем, несучи за ними профілі й свої, так само гострі – орлині.

Минулої осені, коли так багато було листя, вони таки відчули, що осиротіли. Але попри те кожен ніс у собі й світлу часточку: кожен із них у свій спосіб звільнявся – старий був вдачі крутої. Отож, ідучи отак щільним рядом зі своєю скорботою, кожен знав своє й думав за своє: кожен по-своєму дов’язував вузли, тобто думав про те, що не було завершене. Отак вони й ішли: з’єднані, але й роз’єднані; та головне, що в’язало їх, стало мумією і покірно несло орлиний профіль в осінь та шарудіння. Вони ж одностайно йшли по листю, мали звільнення й скорботу, і це було так, як літепло з ножами холодних струменів. Навіть Валька перестала плакати, забувши, що це їй годилося як жінці, підтисла вуста, і її очі засвітилися так само твердо, як і в братів, – вони йшли та йшли, злучені перед очима цікавих, гордовито, але й печально, важко ступаючи чобітьми – чоботи в усіх, крім жінок. Коли ж налетіли пасма бабиного літа й оповили незрушне обличчя покійного, всі відчули благословення, послане кожному зокрема. А осінь того року так якось відразу обсипала листя, і найбільше його випало саме того дня – вільготне і свіже, з тим-таки ніжно-тлінним запахом, який і позначає смерть, але який приносить у душу й вільготу. Через це вони і ступали дружно: заплакані жінки й суворі чоловіки, ззаду кілька охочих і цікавих із тих, хто сподівався бути запрошеним на поминки, – це накладало на всіх обітницю єдності. Але було й інше: кожен із них під цим небом і біля цих дерев, що наче змовилися скинути сьогодні із себе листя, відокремлювався від інших і ставав сам по собі, і це відчували вони з кожним рухом, з кожною лопатою землі: грудки стукали об віко труни, а Горбатий упав навколішки і покладав на груди великі та щедрі хрести – він єдиний із них помолився за упокій батькової душі.

Наступного дня похмурий чолов’яга корови не пас, її вивело миршаве руденьке дівча, яке пильно стежило за худобиною й безсило махало руками, коли та не слухалася.

Похмурий чолов’яга надів поверх сорочки сірого кортового піджака, взяв корзину й повільно рушив через кладку, далі – під гору, я за якийсь час сховався за кущами – ішов він стежкою, що вела до лісу.

Ганина братова довго стояла біля хвіртки й дивилася. Нарешті постать похмурого чолов’яги сховалася, і братова зітхнула. Руденьке дівча тягло корову, яка огиналася й крутила головою.

– Це що, батько сьогодні не пасе? – спитала братова.

Дівча зупинилося, а корова махнула головою.

– Дід? – перепитало дівча. – Дід сьогодні не пасе.

– Не було кого послати, чи що? – спитала братова.

– Не було, – сказало дівча і втерло з лоба піт. – У баби ноги болять.

– А мама?

– Мама з батьком на роботі, – сказало дівча.

Братова зітхнула, а мале потягло корову далі.

– Куди це ти її тягнеш? – спитала братова.

– Таж пастись, – відказало дівча.

– Паси тут, під парканом, – запропонувала братова, хоч похмурому чолов’язі вони те з чоловіком забороняли.

Мале пустило корову, і та скубнула соковитої, нетоптаної трави. Дівча сіло на каменя і відразу ж перетворилося на руду грудочку.