Валерій Шевчук - П’ятий номер

– Мала ти ще до корови, – сказала братова й пішла у глиб двору.

Дівча виставило конопате личко, моргнуло рудими віями й показало в спину братовій язика. Руді оченята її блиснули, а губи нараз міцно стулилися.

Божевільний підхопив рукою внука і почав скрадатися вздовж почорнілої дощатої стіни, на якій золотилися подекуди ясні плями сучків. Ступив у глибокий тунель вулиці й роззирнувся. Зобабіч здіймалися горби, вулиця тяглась угору – круто загнутий бумеранг – і донизу в глиб околиці. Божевільний знову рушив туди, вниз, де були міст та пивниця. Пришвидшував ходу і нарешті побіг, притискаючи внука до грудей. Гарячий, як кров, піт котився по його обличчю – сьогодні забагато бачив червоного: гілки верболозів, хвилі річки, важкуваті, з йодистим відблиском листки акацій, що шаруділи під ногами, навіть трава. Це нервувало божевільного, бо він вийшов задля зеленого, а прагнув знайти те, чого так пильно шукав і про що так довго думав, зачинившись у хаті. Там, у хаті, не один день просидів біля вікна й невідривно дививсь у шибу. Було те вікно запнуте листям американського клена, а крізь нього проглядали голубі медузи неба, по яких креслилися білі, сині й червоні лінії. Заважало йому й було недоречне тільки червоне, але його рятувало тоді кленове листя; листя й приваблювало його – годинами міг роздивлятися його обриси. Це нагадувало щось приємне й забуте, це, зрештою, давало йому силу думати. Думав довго й уперто, можливо, через те не хотів їсти й пити. В такі хвилі ніхто з домашніх не зважувався підходити до нього; натомість посилали внука. Онук ніс миску борщу в малих тремтливих руках, затинаючись на кволих ніжках, його обличчя ставало також суворе й трохи урочисте, малі очі світилися впевнено і ясно – божевільний бачив онука й усміхався до нього куточком рота й одним оком – друга половина обличчя лишалася незворушна. Брав тарілку, а внук умощувався біля нього на стільчику і терпляче чекав, поки дід поїсть. Тільки при ньому божевільний їв – любив відчувати коло себе цього малого, серйозного й такого на себе схожого. Відтак віддавав хлопчику миску й цілував у лоба. Це означало, що внук мав відійти, і той відходив так само неквапно й урочисто, несучи перед собою вже порожню тарілку. Божевільний знову припадав до вікна і знову вбирав у себе зелене світло, що його виточувало з себе кленове листя. Сидів отак довго, серйозний і похмурий, і в очах його грали зелені вогники. Коли ж до нього знову підходив онук з квартою чаю чи узвару, знову всміхався до нього тільки половиною обличчя. Друга половина, та, до вікна, за яким ріс клен, була серйозна й замислена; врешті, уже починав відчувати в собі ритмічний плин, що охоплював ціле його єство і якого не повинен у собі порушувати. Відчував цей настрій, як щось таке, ненадійне, що може ось-ось перерватися, – боявся того, адже завжди тоді приходив до нього Біль – білий чоловік із знаряддями тортур.

Сьогодні вранці один кленовий листок почервонів, і Сашко схвилювався. Сприйняв це як сигнал і вирішив більше не гаятися, а таки вийти у білий світ. Старанно поголився, натяг жіночого капелюшка (зараз, коли він біг між парканів, онук знову нюхав шматяну квітку на ньому), добре поснідав, а тоді й вийшов на ганок. Онук подибав слідом – так вона й почалася, їхня сьогоднішня втеча.

Бачив, як поєднується вода й небо – ота велетенська медуза, яка висіла над головою, торкалася прозорими ногами річки, і в місцях дотиків спалахувало золотом і сріблом; вода – це не тільки річка, а й хмари, – було в цих двох началах щось напрочуд єднальне: голубе й голубе, рідке й рідке. Відчував цю сполуку і знав, що ніхто так не зможе, – це також одна із його найзаповітніших таємниць. Шукав відтак у собі слова, щоб з’явити собі глибинне: сонце ходило, як живе, бо й було воно живе, воно батько землі й води, подумав він, а відтак і неба. Земля вбирає воду і повітря, міркувалося йому, й витворює з себе зелене диво, про яке він стільки гадав. Ось вона – головна таємниця світу, і він хотів пізнати її одкровення: злиття й творення. Те червоне, що його нервувало, було руйнівником зеленого, через це Сашко й попросив у сонця, що плавало в тій горішній ріці, щоб воно не посилало червоного передчасно. Червоне-бо – це була осінь, а восени йому, як правило, ставало погано, восени приходив до нього Біль – білий чоловік із знаряддями тортур; Біль – головний провідник Банди Злочинців Незвичайних, а може, тільки його покровитель чи помічник. Але він знав, що восени знову потрапить туди, де ходять Білі Халати – слуги Болю, і від яких терпів він люту муку, а то було так страшно! Знав, що тоді впритул підходить до Ночі, що тоді сонце спускається в чорну річку і б’ється там із Чорним Змієм. Чорний Змій теж був покровителем чи помічником Банди Злочинців Незвичайних – дитя пітьми, яка находить на нього. Коли він переможе, той Змій, його, Сашкове, тіло перетвориться в крижану кулю, а коли упаде, задвигтить земля, а з горлянки його потече випита проздовж ночі синява – небо й вода, злютовані в одне. Тоді й покотиться знову сонце в ранок, щоб запліднити з’єднану воду й небо. Земля попросить звільнення від самоти, і сонце дасть на те наказ: вода й небо згідно з ним сполучаться з землею. Але для цього, щоб таке сталося, мав народитися бог дерев, а може, й не народитися, а просто знайтися, адже є в цьому світі ще й третя сила – вогонь. Вогонь гуляє світом, палить, але й гріє, нищить, але й допомагає народжувати. Це він посилає на землю осінь, але й він творить весну. Весною ж Сашко завжди виривався з Білого полону, в який забирають його Білі Халати.