Володимир Лис - Іван і Чорна Пантера

Слідчий, котрому він дістався, хотів уже його відпустити на всі чотири боки — пачка сигарет, хай навіть імпортних, на притягнення до кримінальної відповідальності не тягла. Тим більше, поцуплена в сусідній державі. До того ж відразу повернута власникові. До того ж… Слідчий був у доброму гуморі, то нащо його псувати? Правда, Ростислав Мухарчук був рецидивістом. І хтозна, що він там встиг хапонути, в тій бацьковій Білорусі… Але в Білорусі. Правда, невідомо чого він туди подався.

— То чого тебе потягло до бацьки? — на всяк випадок ліниво поцікавився слідчий. — Щось купити хотів?

— Я втік, бо… Бо…

Горло Ростикові стисло ще більше. Засвербіло в грудях. Виступили на очах сльози. Жінка! Така жінка!

— Я втік, бо зґвалтував тут жінку! — випалив Ростик-Муравель.

— Ого!

Слідчий присвиснув. Запахло смаленим. Ділом. Справою та й якою. Щоправда, цей шалапут замурзаний, набачився він таких опущених та бомжуватих, міг його просто розводити. Наговорити що завгодно. Але заява затриманого надто серйозна, щоб її проігнорувати.

— Коли це сталося?

— Та чорт його знає. Пару місяців як… Літом ще…

— В нашому районі?

— Ага. У лісі коло Кукурічок.

Слідчий дістав папку, взяв ручку. А потім набере протокол допиту на комп’ютері…

— Прізвище, ім’я, по батькові зґвалтованої?

— А чорт її знає, яка в неї хвамілія, — сказав Ростик. — Зінка вона. Вчителька.

І тут він пригадав, бо ж колись вчився у школі.

— Антонівна, здається. — Ростик повеселів, навіть пожартувати вирішив. — Чуєш, слідак, Гандонівна не напиши. Класна баба. Їй-бо, шкода, що так сталося. Чистосердечне розкаяння.

Ростик знав, що роблять з тими, хто сидить на зоні за зґвалтування. Сам брав участь в опущенні до «півня» двадцятирічного мудака, який зґвалтував сусідку. Пригадавши це, Ростик відчув, як бажання розкаюватися кудись зникає.

— Чуєш, слідак… Пожартував я.

— Невдало пожартував, — сказав слідчий. — Перевіримо.

Він перевірив. З Кукурічок жодних заяв про зґвалтування чи спробу зґвалтування не надходило. Але була заява затриманого… Може, й регоче в душі цей телепень. Тим більше, коли житиме в одному селі із зґвалтованою. Вчителькою. Чи не переросте розкаяння у ненависть, у бажання, чого доброго, вбити? Так міркував слідчий, який був добросовісним занудою, але не вельми сердечним і моральним.

— Вона опиралася? — раптом спитав слідчий.

— Що? Та відбивалася, як скажена… Ну, — Ростик спохопився. — Кажу ж — пошуткував.

Але машина слідства вже запрацювала. Слідчий вирішив не посилати офіційну повістку (ну, нащо шум зайвий), але зателефонував до Кукурічок у школу і попросив до телефону Зінаїду Антонівну.

У глибині душі він бажав, аби такої в Кукурічках не виявилося. Але йому сказали:

— Подзвоніть пізніше. Вона на уроці.

— Мені треба негайно. Це з району. З міліції.

— З міліції? Ой, а що сталося? — злякалися в Кукурічках.

— Поки що — нічого, — відказав слідчий. — То покличте.

І через пару хвилин почув приємний грудний голос.

— Я слухаю.

— Прошу вибачення, Зінаїдо Антонівно, — сказав слідчий. — Але попрошу завтра, коли вам буде зручно, наприклад, після обіду на п’ятнадцяту годину приїхати до мене, у райвідділ міліції.

— А що сталося? — спитала вже Зінаїда Антоніна.

— Поки що нічого. То я чекатиму.

— Добре, — видихнула Зінаїда.

Серце в неї тьохнуло. Невже… Вона знала — Ростик-Муравель тоді в село не повернувся. Але і трупа в лісі не було — сама перевіряла те місце. Може, тепер знайшли… Але ж труп не міг заговорити. Чи сталося щось інше? Щось пов’язане з візитом Таумі Ремпбелл? Та її вже допитували у райвідділі освіти, чого приїжджала посол миру та чого в район відразу не повідомили. Більше дісталося Георгію Семеновичу, навіть з директорства погрожували звільнити. Але обійшлося. Про чаклунку, черепа, звісно, не сказали. То що тоді?

Вона поїхала другого дня в райцентр — на Поліссі навіть вчителі панічно бояться слова «міліція». А що слідчий, користуючись власним методом, вирішив відразу брати бика за роги, то влаштував очну ставку. І Зінаїда Антонівна ступивши до кабінету, побачила Ростика. Муравля. Кергуду. Насильника.

— Зінаїда Антонівна?

— Так.

— Сідайте, будь ласка.

— Здрастеє вам, — сказав Ростик.

— Доб…

Ростик виглядав украй зніченим. А що Зінаїда Антонівна у гарній шкіряній куртці, дорогих чобітках, чорних блискучих штанятах (долари Таумі Ремпбелл) виглядала (шик і блиск, подумав Ростик) ого-го, а ластовиння було вміло підретушоване, то вона справила враження навіть на слідчого. Не кажучи вже про Ростика, який геть обімлів при вигляді такої розкоші.