Володимир Лис - Іван і Чорна Пантера

— Блаженний?

— О, йес, — сказала Таумі. — Щось на зразок цього. То допоможеш?

— Чорт! — сказав Костя. — Ти що, була там, в тих Кукур’їчках?

— Була, була, — засміялася Таумі. — Я багато де була, любий. То допоможеш? Можу за це вийти за тебе заміж. Якщо захочеш, звичайно.

— Але ж це інша держава. Як його вивезти, цього твого блаженного? І взагалі… А візи? До Нігерії! Чи в них хоч є дипломатичні стосунки…

Таумі: моє далеке сонечко, не мені ж тебе вчити, ти такий сильний, розумний і всемогутній. Хай привезуть того чоловіка, тільки не налякають дуже. Скажуть, що хочу його бачити я, Таумі. І в Києві перевдягнуть в пристойний костюм. Він знає дещо таке, що пов’язане з одним місцевим звичаєм, однією проблемою.

— Проблемою? Твоєю? — Костя.

— Вважай, що й моєю теж. То виконаєш моє прохання?

— Спробую, — сказав Костя. — Ну, ти й…

— Сумас… сумас… — Таумі намагалася пригадати дивне, складне російське слово, почуте в Москві.

— Сумасбродка, — підказав Костя.

Таумі знову тихо засміялася.

Після від’їзду Таумі з Кукурічок для Івана час настав і радісний, і важкий. Радісний, бо ж було, було, було, з неба прилетіла богиня-царівна, як у тій казці, що чув колись Іван од покійної баби Уляни Тимихи. Али ж там, у казці, тая царівна брала Івана до себе ци то на хмарку, на якій жила, ци до палацу (дворица, казала баба Тимиха) — не пам’ятав добре Іван. Бо ж казку маленьким ще чув. А мо’, й на те, й на друге — сперш на хмару, потому в палати-розкоші.

Та то в казці. Тутечки ж був сон — не сон. Скорше диво кукуріцьке. Промайнуло. Тильки й того, що слід лишився. Той, Іваном викопаний. Накрив його Іван маленькою хаткою з досточок, щоби дощ не змив, сніг не присипав. Хай. Весни ждатиме, а там ружу таки посіє чи посадить. І доглядатиме, і поливатиме. І часом здавалося Іванові, коли він приходив до хатини-будочки й сідав на колодку коло неї, підперши щоку рукою, що як виросте квітка-ружа, то неодмінно на красуню Таумі перетвориться. Йой, якби ж то так було!

«Якби, якби, — сердився Іван на самого себе. — Виростуть в роті гриби, і буде не рот, а огород».

За осінню прийшла зима-зимовиця, ближче до Різдва й будку замело. Типерка Іван тико діставав маленьку карточку Таумі й дивився, дивився, аж поки Таумі не оживала і з карточки не сходила. Мама Панаска сварилася, було, що од того дивіння розум тронеться, та зрештою рукою махнула. Бо ж повірила, що тая чорна красавіца, як Іван каже, таки була невідомо чого в Кукурічках. Ну, те, що Іван каже — до нього мовби приїжджала, бо почув Бог його молитву на колінах під дощем сказану — то заливає, що з дурника візьмеш. Али доляри то таки були. На них мама Панаска справила Іванові у місті на базарі куртку новеньку. Куртка тепла, на сінтіпоні, каже сусідка Марина, а вона ж на тому знаїця, легенька, як пушинка, вдягнеш, і здається, що на крилах летиш. Іван тою курткою не натішиться, і так, і сяк вдягає та до бару йде, не так до бару йде, бо яке пиво зимою, хай його, холоднюче, цигани п’ють, як курткою похвалитися, а чо, Петре, не заслужив я обновку?

Ну, мама Панаска і собі розкішну хустку-шальоху за теї гроші дармові справила — з к’ятами червоними, листочками зеленими на темному полі. На Різдво й до храму в ній ходила, чом би нє, хай люде подивляться. Ну й валянки собі нові прикупила з калошами, правда, на них довелося трохи грошей уже з пенциї докладати. Али нічо, калоші славні, блищєть, як добре протерті, і валянки теплі, Іван в них свої ножиська вставить, як надвір до вітру вичовгує.

Зимою для Івана все ж настала одна розрада-забава. Таємна, бо кому би у тому признався. Бо ж у Кукурічках ще одне диво приключилося. Вчителька Зінаїда Антонівна заміж вийшла. І не за директора Георгія Семеновича, як багато хто ждав, ни за клаповухого вчителя фізкультури Романовича, ци Романа, який, казали, тоже на неї, рябу та жваву, око поклав. А за Ростика Муравля! Ростика-Хвостика-Кергуду! Того самого, що в лісі неї мало не знасілував, якби Іван не спас, того самого, якого вона мало не до смерті забила — чудувався Іван. І думав, а мо’, то в них любов тайна була, а він, дурний, ни знав…

Насправді ж діло було так. Ростик, очумавшись тоді в лісі, змикитив, що ділішки його кепські. Вчилка, певно ж, ментам заявить, що він її зґвалтувати намагався. Та ще й хтозна-що припише. Тим кукуріцьким, а вона тепер, вважай, сільська, до села приросла, аби йому, Ростику-Муравлю, пакость яку зробити.

Ну, не такого напали, вирішив Ростик. Подумав — до села ні ногою. І подався у світ білий. Став спершу по сусідських селах промишляти. Ну, там курку-качку свисне, там яку одежину, аби на базарі по дешовці загнати. Навіть собі на маринарку, що хтось сушити чи провітрювати повісив, розжився. На теї гроші й остограмився, і на закуску перепадало. Та після того, як у селі, коло Вижви, його спіймали на гарячому тамтешні дядьки та добре віддухопелили, та так, що в боку цілий тиждень нило, а під оком цілий ліхтар засяяв, рішив Муравель, кровно обідившись на земляків, поліщуків скупих-скаредних, до Білорусії податися. Мо’, там люди ліпші. Оно, кажуть, бацька тамтешній порядок навів, то й на його долю шматина з пирога дістанеться. Ну, як зловлять, то не звикати, мо’, у тій Білорусі і тюрми ліпші, і порядки в тюрмах.