Володимир Лис - Іван і Чорна Пантера

До могили вони дісталися десь після півночі, зробивши дорогою зупинку на коротку вечерю. Дорогою король говорив і говорив. Розповів про свій древній рід, який бере початок однієї гілкою, звісно ж, з роду Туммі Маліколоне, а другою — від самих імператорів могутньої колись держави Сонган, про звичаї і обряди народу, про те, яким багатообіцяючим для цьогорічного врожаю було закінчення сезону дощів.

Довкола пагорба, в якому знаходилися кістки Туммі Маліколоне, справді горіли вогнища і сиділи чорні, як ця ніч, люди.

Коли король-вождь сказав їм, що він привіз, повітря пронизав могутній гортанний крик. Таумі відчувала страшенну втому. Можливо, відчувши її стан, король підкликав старого чоловіка зі свого почту і щось спитав у нього. Потім сказав, що їхній головний духівник-шаман радить поховати череп з першими променями сонця. Наче за помахом чарівної палички біля підніжжя пагорба з’явилися намети. Біля одного з них відбулася ще одна вечеря з суміші місцевих і європейських страв. Король Самбутсахве, як виявилося, п’є лише джин і місцевий напій тамурангве.

Ледве Таумі впала на пахучу постіль, як відразу провалилася в сон. Її не стали будити під час урочистої церемонії поховання черепа. Шануючи гостю, прощально-поховальні пісні співали тихо, упівголоса. Коли ж Таумі прокинулася і відкинула пологу намету, то побачила ціле поле молодих ібірців чоловічого роду, які стояли на колінах перед наметом. Як тільки вона з’явилася, юнаки тричі низько, до землі, вклонилися й щось прокричали, піднявши дружно догори свої смагляві руки, що, як і їхні тіла, мов справжні чорні діаманти, блищали на сонці, яке висіло в центрі неба над їхніми головами.

А потім, після купання в місцевому озері й після сніданку був шлях до столиці ібіро, прийом у палаці його величності — скромному двоповерховому будинку, вручення діаманта — справді великого, гарно ограненого, і на око досвідченої в таких справах Таумі він тягнув напевне на пару мільйончиків. Отже, вона ставала ще багатшою. З радості вона забула й про могилу Туммі Маліколоне.

Король попросив Таумі погостювати хоча б тиждень і оглянути їхні села. Були поїздки в поселення, що вражали бідністю, але охайністю й чистотою будиночків під місцевим очеретом, в яких майже не було меблів, зате в кожному по п’ятеро, десятеро, а то й більше дітлахів.

Були танці й пісні, вистава масок (їй подарували цілу колекцію), милування звірами в місцевому парку-заповіднику. І все ж під вечір другого дня дивна тривога, навіть не тривога, а якась струна, що наче будила її від незрозумілого сну з розплющеними очима, забриніла всередині Таумі. Що це? Щось десь сталося? Але з ким? Таумі враз збагнула — їй чогось не вистачає в цій екзотичній мандрівці. Чи когось.

Але кого? Маріонелла, ось вона, поруч, захоплено озирає все довкола, дивиться, як тубільці не менш зацікавлено оглядають її саму. Тут же й Ніколь, і Мері, котра навіть шепнула їй, що була б щаслива подарувати на ніч свого Роберта. Кого ж їй бракує? Костьї? Ні, не його.

І раптом Таумі збагнула: їй хочеться, щоб тут, в Африці, поруч, серед цих людей і звірів був чоловік, отой дивний чоловік, сам, певне, дитя природи, який дивився на неї в тому далекому юкрейнському селі такими… Такими, навіть не закоханими, а… Ні, не обожествляючими, а… Навряд чи можна було підібрати визначення до того, що було в очах юкрейнського Джона-Івана.

І Таумі вирішила. У столиці ібіро, де була станція прийому сигналів зв’язку (а в неї суперпотужний стільниковий телефон), вона набрала номер Костянтина Браннікова.

Костья зрадів, дуже зрадів. Наче й не було нічого такого між ними — тієї дурної ночі, бань, міністерського гевала. Після кількох обмінів компліментами Таумі сказала, що в неї є для любого Костьї незвичне прохання. Вона знає, що в Костьї є в Києві представництво однієї з його фірм. То нехай люди з того представництва — таке її прохання — з’їздять у юкрейнське село, десь там на північному заході тієї країни, за містом, яке називається Ковілі чи Ковлє, а село (по-вашем дерєвня, показала своє знання рашенської мови Таумі) — Кукурічікі. У тім селі знайдуть чоловіка на ім’я Джон, Іван по-вашем.

— А фамілія? — спитав Костя.

— Не знаю, — сказала Таумі. — Але допоможе знайти його місцева вчителька англійської мови, Зіна, Зінаїда, вона там одна.

Так от, продовжила Таумі, нехай вони візьмуть цього чоловіка і доправлять його сюди. В Нігерію, до народу ібіро. Він тут мені дуже потрібен. Дуже-дуже потрібен. Костя — хто він? Таумі, засміявшись — на бійся, він не був і не буде моїм коханцем. Це місцевий, як це ти казав там, біля вашого храму, о, бла… бла…