Володимир Лис - Іван і Чорна Пантера

Ростик у лісі крадькома перейшов білоруський кордон. Спершу двічі йому повезло. На однім дворі хтось випивку та закуску на лавці лишив — Ростик не промах, за недопиту пляшку хвать, з ковбасою, салом та огірком на додачу. Бенкет в лісі на пеньку був славний. Потім у містечку якімсь на базарі в дурної тітки, що зеленину та молочко продавала, гаманець витяг. А хай не буде роззявою, а то повірила, що йому, Ростику, хіба з виду не видно, що він за цабе, ті огірочки пізні та бурячки потрібні, ага, йому, потрібні, як цапу гумова жвачка. Та той кисляк, який вона сметаною називає. Ну, попробувати мона, Ростик двічі з руки злизував ту пробу. А тоді й угледів, як його щастя-приваба в ридикюльчику визирає з кишені говірливої баби. Ну, далі було діло техніки. Він казочку-побрехеньку про те, чи вигідно їм, хахлам, до Білорусі молоко-сметану на продаж возити, завів. Ну, баба рота роззула на дві пащеки — нє, де там, не вигідно, де там, оно і нас ганяють, кажуть, хай народ у магазинах молоко купує, бацька багато надоїв, він на тому знаєця, бо ж дирехтуром совхозним колись був. Та ну — Ростик. А чо, не знав, голубе? Того й хазяїн добрий у нас, що подирехтурствував.

Ростикова рука була вже на радикульчику. І перекочував він до його кишені. А далі тре було вже тико ноги на плечі. Грошей, «зайчиків» білоруських, чи як там їх, виявилося чимало. На два тижні бенкету вистачило. Правда, в тамтешнім барі менти замели, хто та що, що за обірванець? А що в Ростика жодного документа, то пожалте, гражданін, в участок. Ну, ледь з бару вивели, Ростик молодшого мента по нозі носаком і дьору.

Та як на те, знов на той фартовий базар потягло. Остерігався, щоби тій бабі дурнолобій, роззявкуватій на очі не втрапити. Баби не було, мабуть, зареклалася на базари їздити, зате край стола в якогось торговця пачка американських цигарок лежала. Ростик схопив і дьору. Та той падло помітив, хай підняв. Ростику, як біг між рядами, якась сволота ногу підставила. Впав, а тут на нього чмур цигарковий і навалився. Тумака в бік, з якого тільки-тільки синяк зійшов, усадив. Та звівши на ноги, став обшукувати. Нібито Ростик у нього золотий скарб украсти мав. Ну, й здав Ростика-Муравля ментам. Ті таки до відділення доставили, допит учинили. Та дізнавшись, що злодій не їхній, з України, вирішили, певно, що не варто на нього дармові білоруські харчі переводити. Скорий суд, який відбувся через пару днів, постановив депортувати громадянина такого-то на його Батьківщину, хай там ліпше рідну вкрай демократичну державу обкрадає. Ну, то потім Ростик довідався, що вони про нього (подумати тільки) аж в Україну запит робили.

Словом, привезли Ростика на кордон — нате вам ваше добро з кісточкою. Там уже свої, холера, новий допит — хто, та звідки, та чого до Білорусі подався.

І тут на Ростика щось найшло.

Втім, те щось мало конкретну назву й адресу. Під час своїх босяцьких мандрівок і пригод, коли Ростику доводилося щоночі гибіти то в покинутій хаті, то в чиємусь хліві, то в стіжку, то в лісовій мисливській хатинці, а раз, наламавши гілляччя, під сосною, раз по разу, притому дедалі частіше приходив до нього образ жінки, над якою позбиткуватися хотів. Її вкрите ластовинням та таке привабливе лице, очі, що палали гнівом і ненавистю, білі, а проте не по-жіночому дужі руки. Плечі, схожі на два крила. Ледь наче припухлий живіт, до якого тепер хотілося припасти губами, і ноги, стрункі ноги, які його так немилосердно били. Він же мав, мав її під собою, навіть ввійшов, та не справився. А все через того придурка! Не було б його, він її так… І тут Ростик прищемив язика, аби не вимовити, дарма що брудне слово.

«Та, може, то мені Бог його послав, як порятунок?» — зненацька подумав Ростик.

А які в неї були груди! Білі-білі, що вирізнялися на загорілому тілі. Два сонця, що сходили й сходили і не могли викотитися на небо!..

Ростик аж очі заплющив, коли уявив. Що є то таке, блін!.. Ввижається, а приємно.

«Що тобі тра, Ростику?» — спитав себе, вперше спитав, бо досі знав, що йому треба — вкрасти, випити, бабу мати…

У Ростика було за його життя пару десятків жінок — повій, дешевих шлюх, а то й просто старших за нього, самотніх, спраглих на кохання. А от таких, щоб він щось почував… Просто хотілося жіночого тіла. Тепер же прийшло зовсім інше…

Ростик, доставлений до рідного райвідділу міліції, де мали прийняти рішення, що з ним робити, пережив щось схоже на катарсис. А може, й просвітління. Або й те, й інше. Чи не те й не інше, але щось підкотило до горлянки, стисло. Як же він міг підняти руку, посягнути на таку жінку!