Володимир Лис - Іван і Чорна Пантера

Іван завважив ці зміни, і йому раптом сподобалося зустрічати таку свою вчительку і проводжати її поглядом. Він боявся заходити до хати Ростика-Муравля, та Зінаїда Антонівна якось сама його запросила в гості. Ростик прийняв його також слухняно, і вони навіть подружилися.

Що ж до неминучих пересудів, то чхати на них хотіла Зінаїда великим грипозним чихом. Мусила ж вона зробити вчинок! Так, вчинок, бо кохання до Георгія Семеновича було чимось іншим. Його ж кпини вона обірвала відразу. А на жалісливе: «Хочеш, я розлучуся з Сонькою?» відрізала:

— Пізно. Все, розмова вичерпана. І поїзд — ту-ту, і кохання тю-тю.

Отакі були новини в Кукурічках.

А як сніг став підтавати і весняним вітерцем повіяло, під’їхала до Іванової хати велика чорна машина. З неї вийшли два молодих та вельми сурйозних чоловіки у довгих чорних пальтах. А з ними… з ними Зінаїда Антонівна. І зайшли троє до хати, де Іван з переляку за грубку сховався.

— І кого то принесло? — сказала стурбовано мама Панаска й подумала злякано-перелякано, що то ж, певно, міліціянти приїхали гроші забирати, які з доброго дива дала Іванові тая чорна гамериканка. Ото знатиме дурник, як на дармову лакоминку ласитися, ще, чого доброго, свинку заберуть, будуть тоді й поросята, й внучкіна учоба. А мо’, що вчинив той гицель, бо як на руках, каже, ніс, то щось ніби випало в неї з кишені, шукав потому в траві і ни найшов.

Тим часом двоє чоловіків і вчителька в двері постукали, та не отримали слова й самохіть до хати ступили.

— Здравствуйте, хозяева, — один з тих, чорнопальтових.

— Доброго вам здоров’ячка, тітко Панасіє, — Зінаїда Антонівна.

— І вам тоже.

— А де ж наш Іван Миколайович?

— Ну, тутечки, тутечки. Здрастє вам, здоровенькі буле.

Іван з-за грубки виходить, показує всім видом — ні трішечки, ні ось такечки ни злякався.

— Сідайте, сідайте, — заметушилася мама Панаска.

— Некогда нам, спасібо, мамаша, — другий в пальті.

І до Зінаїди Антонівни киває. Ну, та й почала мову і повіла, що ось ці пани з Києва приїхали за проханням відомої вам пані Таумі Ремпбелл. Яка просить Івана приїхати до неї в гості.

— До Києва! — сплескує Іван руками.

— Ні, здається, міс Таумі Ремпбелл перебуває зараз десь в Африці. Туди й запрошує нашого Івана Миколайовича, — пояснила Зінаїда Антонівна.

Іван зрадів. І відразу ж злякався. Його запрошує та, про яку він стільки вимріяв! Таумі, Господи, Таумі! Чорна пантера! Али куди… В якусь Африку. Іван таки не відав, де то тая Африка. Чув Петрову приповідку: «Ну, поїхали, горілка, вона і в Африці горілка». Десь далеко? Щось ніби по тілівізору показували, звірі дивовижні — слони, тигри, жирафи… І пташки якісь дивні. І теї, що з пащеками великими, зубами, як у їхніх граблях, а мо’, й більшими. Ще, чого доброго, з’їдять Івана.

— Всьо, собірайтесь, Іван, — сказав вищий чорнопальтечник і додав по хвилі: — Ніколаєвич.

— Та куди ж я його пущу, такого сердешного, — скинулася мама Панаска. — Він же як дитина, достеменного понятія ніякого, він же гінвалід, ну, того, детства, і книжка гінваліцька у нас є. — І порух зробила, щоб ту книжку пошукати — де то, у шафі, певно…

— Нічого, мамаша, ми прісмотрім за вашим сином, — то вже менший за ранжиром втрутився. — Доставім живим-здоровим. Туда, — зробив невеличку паузу й пообіцяв якось невпевнено: — І обратно. В целостності й сохранності. Одін к одному. Так что, собірайтесь, Іван… Ніколаєвич. Полчаса хватіт?

Раз такое сурйозноє указаніє поступило, мусив Іван збиратися. Чув, що в армії так воще раз-два і готов. Шмитко і моментательно. Та Іван в армії не був, Родіні не служив, бистро повертатися не вмів, усе більше поволечки, як тітка Марина каже — з роздумієм та обздумієм. Ну, мама Панаска, та більше сердилася — чо монькаєшся, Іване, вдягаєся, як мокре горить, ніби за море ср…ти збираєся.

Вдяг Іван костюма новенького, куртку, на долари Таумі куплену, черевики мама Панаска добре наваксувала, блищєть, як люстро. Та рукавиці поки тре. Мо’, в тій Африці-марафриці й тепло, а в нас ще зимно. Мартець тико на дворі. То тобі Кукурічки, а ни Африка. Покликали Марининого хлопця, і він електробритвою Івана — чик-чик — швиденько побрив. Іван дікалоном тройним по щоках — хрусь-трясь. Красота! Тут Зінаїда Антонівна якось так дивно носиком шморгнусь, далі чогось із сумочки маленьку штучку таку дістала — вроді флакончика — та на Івана — пшик! Ну женські ніжності! Чим-то тепер Іван пахнутиме?

Мама Панаска хотіла було їжу в дорогу спорядити — та, мо’, курочку тре зарубати, та ось сальця хотя би візьміте, яєчок зварю, домашні, не гамазинні, жовток — як сонця кусочок. Вищий у пальті чорнім: