Володимир Лис - Іван і Чорна Пантера

— Ша, мамаша, спокойно, нє волнуйтесь, і накормім, і напоім вашего сина. Для того к німу і приставлєни.

І поїхав Іван, мамою Панаскою перехрещений.

Ще й маленьку ікону ангела синового Івана Хрестителя (а мо’, й Івана Богослова) до кишені маринарки поклала, і ладанку та проскурку. Хай тебе Бог береже, Іване, та його святі апостоли, ангели й архангели. Ну й Зінаїда Антонівна разом зі своїм животиком-кавунчиком Івана поблагословила. Та так, що Іванові до живота того притулитися захотілося. Одпливли дві журливі жіночі постаті у березневий присмерк. А попереду ждала довга вечірня дорога до Кийова. Що Іван ніде, окрім свого та сусіцьких сіл, ну й раз містечка районного, ніде не був — навчання в школі-інтернаті не в щот, мало чого в пам’яті зосталося — то вертів головою туди-сюди, як з лісу на більшу дорогу виїхали. Та мало чого побачиш за склом затемненим. А потім й геть усе за вікном зникло, тільки вогники блимали. Іван багато про що хотів спитати, та боявся. Надто сурйозні цеї хлопци. Грала в машині тиха музика, то жіночі, то чоловічі голоси співали по-ненашому. Чоловіки на передніх сидіннях по-руському про щось своє перемовлялися. Іван ті слова в себе впускав і випускав. Що йому, бідолашному, теї слова, як він у безвість-ночаницю летить.

Раз спинилися, менший кудись пішов і приніс напарнику й Іванові хліб з повідлою, ковбаси кусочки та пахучий гарячий напій у паперових стаканчиках. Напій був гірким, але Іван побоявся не пити.

Невдовзі по тому Іван все ж не витримав і жалібно попросив:

— Мені б до вітру…

— К какому єщо ветру? — той, що за кермом, нижчий.

— Ну, человек, відімо, пос…ать хочет, — пояснив вищий.

— Тогда, может, на заправке?

— Ладно, останові, в лесу едем.

Поки Іван виходив з машини справляти малу нужду, між двома, із залізними сечовими міхурами, відбувся такий діалог:

— Ген, ти чо-нібудь понімаєш?

— А ти, Олєжек?

— Нічево, блін. Он же дебіл-дебілом. Зачем єго вєзті в такую даль?

— Ну, відімо, зачємо-то надо. Мне наш начохрани по сєкрєту сообщіл, что указаніє із Москви прішло, от самого Брана.

— Фути-нути. Тогда дело другое. Тому, конечно, віднєй — кого куда вєзті. Может, он дєйствітєльно чо-то такое знает.

— Что?

— Ну, где клад какой-то зарит. Говорят, такіє придуркі нюх особий імєют.

— А учілка ета сельская говорила, что прошлой осенью к нім сама Таумі Ремпбелл, модель ета суперово-хреновая, прієзжала.

— Прям в ету задріпаную деревеньку?

— Ну да.

— I зачем?

— Да, вроде, тоже чо-то іскала. Череп какой-то, чо лі…

— С монєткамі, небось?

— Не знаю.

— Тогда здесь бо-ольшая загадка кроется.

— Да, скорей всего. Посмотрі-ка, не сбежал, чего доброго, наш олігофрен к єдроной бабушке?

— Да куда он убежит? Темно, как в чорной жопе. А он, к тому же, напуган до смерті.

Все ж вищий визирнув. І лайнувся.

— Да он, єго мать, штани снял і…

— С перепугу наверное… Ха-ха.

Таки привезли Івана. І після того, як він виспався на панському ліжкові, нагодували, та так, що ой-ой, кудись повезли і костюма блищущєго підібрали, навіть труси, майку і сорочку, у палікмахірській чуприну під йожика постригли, голову помили. Іван те все героїчно терпів, тико од мила, чи чо там, рідке таке, як у око втрапило, скривився і пирхнув, як кіт, коли ногу у воду встромлює. Дивувався Іван і раз по разу лякався, кіко ж то в тім Кийові машин і як одна з одною при такому стовпиську розминутися можуть.

Та найбільше боявся Іван, що котрийсь із височенних будинків, боязно навіть голову задирати (а їх у Кийові тьма-тьмуща), захитається і на нього, Івана, впаде. Ото буде гуркоту і копоті. Більше, ніж коли старої Клицихи хату розбирали. Голову в плечі втягав і благав Бога та Івана-заступника, абись одвернув тую напасть.

Ще один сурйозний високий дядько кудись його тоже звозив. Посольство, казав. Іван мусив довго там у калідорі сидіти. Високий вийшов повеселілий.

— Всьо, єсть візочка. Да, Бран везде, відать, авторітєт крупняк. І в Єгіптє, небось, дєлішкі проворачіваєт, і в Нігерії етой. От самого презідєнта тамошнего, слишь, мужик, прішло указаніє тібє візу срочно оформіть да видать. Чо ж ти за персонаж такой? А?

— Я не знаю, — чистосердечно признався Іван.

— Лади, ми тоже умеем держать язик за зубамі, — похвалив дядько.

Повезли Івана в машині того дня далеченько, як виявилося, туди, звідки самольоти літають. Ух, ну й величезні, ну залізні птиці, як же вони в небо, такі важезні, злітають і не впадуть? А таки злетіли! І земля за вікном кудись попливла, і зробилися маленькими, іграшковими будиночки, а люди мурашками стали. Іванові було страшно до неймовірності, холоділо у грудях і пекло внизу живота. Тамечки й потекло щось (Іван захвилювався, та пригадав чудернацьке слово «памперси») на оте, чо йому до трусів уклали.