Володимир Лис - Іван і Чорна Пантера

Поруч з ним сидів той високий дядько. Він і вчив Івана, як обідати, коли їсти принесли. А яка там дівчина довгонога все те розносила-приносила на великих тарілках чи як там їх! Красіва, майже як Таумі, ну за Зіну Антонівну точно красівша, про Тамарку й не кажемо, тико біла, ледь загоріла й з губами наквацяними, те Іван побачив і подумав — а раптом злиже ненароком, то ще отруїться, бо ж казала Катруся Нюрчина, як він ту замазячку раз лизнути пробував, що то отрута, вредна для здоровля. А раз вредна, то нашо на губах носити?

У великім місті Каїрі передали Івана, як по естафеті, іншому чоловікові. А той і до Нігерії на іншім самольоті його доправив. У Лагосі чекав на Івана один з охоронців Таумі Ремпбелл з машиною. Півдня їзди — Іван крутив-вертів голову на всі боки — дивні-бо тут хати і хатки, мов у них, ті, що старі, соломою чи очеретом укриті. А людей по обидва боки дороги, мамо рідна, й усі геть чорні, один одного чорніший.

Іван змирився, що кудись везуть (до Таумі, але де ж вона?), що з ним щось роблять, як з лялькою — те й те, йди туди-сюди. Часом йому здавалося, що ця дорога ніколи не закінчиться, а часом попереду машини ввижалася Таумі. Стояла ген там, де дорога кінчалася — спочатку шосейна, а потому така ж, як у їхньому селі, тільки більш закіптюжена. Ну, а Таумі раз йому й на хмарі привиділася, як ото на другий самольот пересіли, де в їхній довгій летючій хаті, чи як там воно в самольоті зветься, більшість пасажирів тоже були чорні-чорніські й балакали не те що не по-нашому, а відразу втричі, вп’ятеро не по-нашому, слово на слово не схоже. Чоловік, котрий летів з Іваном, тоже пару раз до них шваргнув.

Та настав час, коли теперка в’їхали до якогось наче міста, під’їхали до великого будинку. Івана, чоловік, що сидів за кермом, повів і завів до будинку, по однім, другім калідорі, постукав, почувся голос, Іван здригнувся, двері розчинилися, ще одна кімната, й Іван побачив своє сліпучо-шоколадне сонце — Таумі. Таке, як от часом ранком сходить — у жовтім, швидше жовтогарячім, коротесенькім платтячку, Таумі заусміхалася, рушила до нього, й Іван, що тоже дурнувато усміхався (дурнувато, він теє добре знав), раптом відчув, як світ кудись поплив, а за ним, Іваном, ціла земля, бо не могла вона витримувати такого сліпучого сяйва. І він гримнувся прямо до ніг Таумі.

Звісно, були викликані лікарі, котрі констатували перевтому, а на її основі — знепритомніння. Визначили й підвищення тиску. Іван глипнув оком, і знову голова впала на подушку. Лікарів було двоє — білий і чорний — вони про щось навіть посперечалися на своїй вченій мові. Спільно дійшли висновку: пацієнт сам після сну, який змінить чи вже змінив зомління, має прийти до тями, це примітивний, але в принципі здоровий організм. Життю його нічого не загрожує. А тоді… Місцевий лікар відкликав Таумі й сказав — о, міс, цьому чоловікові, не знаю хто він, але потрібна місцева терапія, омбіріута томукунана. [22] Буквально: лікування здоровим тілом ( ібіро ). Таумі відповіла: якщо це потрібно для здоров’я її гостя, то нехай.

— Тоді цієї ж ночі, — загадково сказав лікар.

«Невже він мав на увазі секс?» — подумала Таумі, коли обидва лікарі покинули зальчик.

Секс кого з ким? Невже її з цим… Цим чоловіком? Івваном? Ні, це неможливо.

— О, Джон, — прошептала Таумі.

Навіщо вона викликала його сюди? Тепер їй це зовсім не зрозуміло. Щоб побачити? Просто побачити? Хотілося йому показати Африку. Те первісне життя, яким жив цей чоловік у своїй далекій Юкрейні. Тільки трохи інакше. І все ж… Скільки коштувала Кості ця Іванова мандрівка?

«Як би мені зараз згодився Річардсон», — подумала Таумі.

Так, їй потрібен психоаналітик. Добрий психоаналітик, а Джиммі-Донні таким і є.

О, Джон, загадковий чоловік з не менш загадкової країни.

Що приваблює в тобі?

Не тільки ця первісність.

Таумі простягла руку й мимоволі погладила Івана по голові.

Іван спав і в сні блаженно усміхався. Він був схожий на дитину, яку насварили за щось, може, за те, що далеко зайшла, невідомо куди, а всі її шукали, перехвилювалися, вся родина стала на ноги. Насварили, а потім пробачили й обцілували та засипали дарунками.

Іван спав і в сні кудись летів. Рости він не міг, але все одно летів. Він був самольотом-літаком і птахом водночас. І в дзьобі птах-Іван обережно, боячись упустити, ніс гілку, маленьку гілочку, вербову, а мо’, й соснову. На гніздо для пташки, котра десь там, у гнізді, яке тільки почала будувати, його чекала.