Володимир Лис - Іван і Чорна Пантера

Що то було далі з Іваном, розкажи кому в Кукурічках, нізащо не повірять. Бо як чоловіки й дівки вийшли з шатра, то тая, вибрана ним дівка взялася Івана роздягати. Іван вирішив віддатися долі — будь що буде. І коли вони обоє постали одне перед одним голі-голісінькі, то його прутень знову став великим. Та дівка, щось лепечучи, повела Івана за полотняні двері, де стояла балія з водою. Показала — залазь, мовляв. Іван слухняно заліз. І вона залізла, та взялася купати Івана, як колись мама Панаска в дєцтві. І все щось приказувала та приказувала, намилюючи Івана ни то милом, ни то маззю якоюсь пахучою, що вмить по тілові розпливалася.

Потім вона заспівала — довго, протяжно й Іван собі заспівав: «Ой, у лісі калина, комарики-чубрики, калина». І відчув — добре йому стає, добріше й добріше, й уже ладен навіть на цій низнакомій, ще темнішій за Таумі, дівці женитися. Тико, як вона прутня взялася мастити та мити, то очі заплющив — таки їй-бо встидно. А дівка тая у довгій балії дістала подушку із пахучої трави звідкись збоку, підклала Іванові під голову, а тоді… тоді сіла на його прутня. Іван аж скрикнув з несподіванки, а вона… вона й почала гоцати.

Так Іван з поліського села Кукурічки у Африці чоловіком став. Потім було у них кохання на килимові в другій кімнаті шатра, сон і серед ночі просипання од пестощів, після яких дівка сперлася ліктями на килима, й Іван, о диво, збагнув, куди вона його запрошує.

Вранці Іван проспав усе на світі — і схід сонця, і навіть його шлях до середини неба. Будити його не сміли. А коли прокинувся, дівчини поруч не було. Іван її більше ніколи й не побачив. Було трохи сумно, али й радісно, що женитися не тре. Хай, може, ще й у Кукурічки вернеться. Тилько, побачивши Таумі, соромливо відводив очі. Отако їй ізмінив. Отака придибенція. А далі було три дні, коли його по селах та по просторах, він уже знав, що то зветься савана, повозили. Мамо рідна, а звірини він побачив — і рогатої, і смугастої, з довжелезними шиями, що, здавалося, голова до неба дістає. Ну, і биків тутешніх, і звірюк лютих, що у воді бабляються та здалеку оком, налитим кров’ю, на Івана косують. І птиць на ногах довгих, довгіших за боцюнячі лапи.

Таумі, спостерігаючи за тим, як реагує Іван на звірів, раділа й собі, що привезла сюди цю велику дитину.

У якімсь місці їхній кортеж спинився край села під великим могутнім деревом, яке й п’ятеро чи й десятеро людей обхопити не могли б. Казали, начеби бабою великою дерево зветься. Дивина! Чоловіки лягли на траву, жінки — третя дружина короля, її родичка, принцеса і Таумі — присіли собі в коло, збоку. Іванові чомусь не лежалося. Він дивився на небо, по якому пливли дві одинокі хмаринки, на сонце, котре скочувалося з верхівки неба до схованої десь там, у ледь помітному серпанку, що випливав з-за густої-густої трави й серед того лугу рідких крислатих дерев. Іван звівся на ноги й подумав: чи те далеке дерево, що розставило крила-гіляччя, ніби от-от злетіти мало, як птах-орел, таке ж грубезне, як і це? Оно наче двері видніються у нього посередині. Я тико, доки люде дрімають, перепочивають, схожу туди й назад, сказав собі Іван.

Він ішов і йшов, далеке дерево віддалялося і наче кликало його за собою.

«Я таки дуйду, — подумав Іван. — Нима чо мене дражнити».

І дійшов. Дерево було ще більше, ніж те, під яким вони відпочивали. І мало всередині велике дупло. Іван заглянув у нього й побачив чиїсь очі. Злякано відсахнувся. Враз із дупла мимо нього з різким гортанним криком стрибнула волохата істота з довгим хвостом.

— Малпа, — здивовано проказав Іван.

Він вже хотів іти назад, бо ж невідомо, хто там ще в дуплиську ховається, як раптом відчув, що на нього хтось дивиться. Начеб збоку.

«Господи Боженьку, то ж, певно, якась звірина», — подумав Іван і все ж зирнув у той бік.

І остовпів. Перед ним серед високої трави стояв величезний звір з великою кучмою волосся довкола голови. Стояв і незмигно, трохи недобре, а трохи й зацікавлено тоже дивився на Івана. Трапилося так, що Іван бачив на картинках і в телевізорі різних звірів. Ну, наших — коней всіляких, вовків, лисиць там, ведмедів чужих, чудернацьких. Тигрів там, навіть зебр смугастих, ту ж пантеру, велику чорну кішку, яку йому Катруся Нюрчина показала після того, як він патрета Таумі приніс і взнав, що її чорною пантерою прозивають.

Бачив колись і лева в тілівізорі, тільки не знав, що то лев. Тепер він дивився й намагався пригадати, що ж то за звір йому на дорозі в Африці тій стрітився.