Володимир Лис - Іван і Чорна Пантера

Чоловік же в дзеркалі був явно зримий.

Таумі стало страшно, але, на щастя, вернулася Маріонелла. В руках вона тримала якісь торбинки.

— Ти нікого не зустрічала? — спитала Таумі.

— Кого, моя пані? Служки, охоронців?

— Ні, когось незнайомого.

— Когось незнайомого? До нас мав хтось прийти?

Збентеженість Маріонелли виглядала щирою.

«Привиділось, — подумала Таумі. — Я, напевне, сьогодні стомлена. Стомлена й роздратована. Мені справді потрібна ванна, потрібна купіль. Цікаво, що вигадала ця чорна гора?»

— Роздягайтеся, моя пані, — сказала Маріонелла.

Таумі давно позбулася зайвої сором’язливості. Зайвої, наче сукня чи дорогий костюм на пляжі. Надто тут, у ванній, у присутності всього лиш служниці, яка збиралася її купати, чого її соромитися?

Гола-голісінька, справді наче шоколадна, постала вона перед дзеркалом. Маріонелла тим часом теж скинула своє барвисте плаття і виявилася в закритому чорному, як і її тіло, купальнику. Вона теж була наче голою. Дві чорні (точніше, одна темно-коричнева) великі плями на фоні білосніжної кімнати й таких білих-білих речей у ній.

«Стара корова, таке придумала», — встигла подумати неприязно Таумі.

Та на фоні цієї білосніжності вона виглядала справді темною блискучою перлиною.

Живим діамантом, який сяяв.

Кімнату тим часом стали наповнювати неповторні, м’які, лагідні, але п’янливі (притому якось ненав’язливо) пахощі. Наче Таумі щойно вдихнула своїми маленькими, але розкішними, що вміли так роздуватися у гніві, ніздрями, дороге-дороге вино, настояне на незнаних квітах чи прянощах.

Маріонелла налила у воду з однієї, другої, третьої пляшечки, добутої з торбини, рідини. Потім вкинула у воду якусь траву.

То була незабутня купіль. Таумі пливла і пливла посеред моря, річки, цілого океану. Вона була сама-самісінька, але невидимий хор співав їй осанну. А потім заспівала Маріонелла — стиха, але гортанно. Співала і натирала свою пані якоюсь білою, а потім рудуватою маззю чи кремом. Пісня була схожа на колискову, а товсті пальці служки зовсім не шорсткими, а начеб оксамитовими. Вона мила свою перлинку і співала. Співала і мила. Живіт, такі гарні й жадані багатьма груденята, граціозну шию і розкішну свавільну голову. Так не мила, не купала в дитинстві навіть мама. Таумі милася не раз сама, її мили служки й навіть слуги, коханці й коханки. Але купання від Маріонелли було особливим. Неповторним і райським. Таумі дозволила торкнутися оксамитовими руками навіть її лона. Більше того, свавільна Таумі, після купання поцілувала ті чарівні руки, що майже не здивувало Маріонеллу. Звісно, вона її не прогнала, ба, більше — заплатила цілих п’ять тисяч доларів. Маріонелла не стала відмовлятися і сказала, що пошле їх своїй нещасній сестрі, яка десь там бідує з п’яничкою чоловіком в Алабамі.

— То ти з Алабами? — сказала Таумі.

— Взагалі-то моя родина з Гаїті, — відповіла Маріонелла.

— З Гаїті? — стрепенулася Таумі. — Я… Я теж звідти.

— Всі ми з Гаїті, — якимось особливим тоном сказала Маріонелла. — І всі ми з Африки.

— Я десь читала, що звідти походить наша спільна пражінка — Єва, — сказала Таумі Ремпбелл.

Відтоді її новою звичкою стало викликати Маріонеллу. Взагалі-то Маріонелла не належала до тієї вибраної обслуги, яка супроводжувала Таумі в її поїздках. Адже не була ні прес-секретарем, ні охоронцем, ні масажисткою, лікарем, менеджером чи водієм. Але разів п’ять чи шість Таумі викликала її до Європи — Іспанії, Франції, Італії, а раз до Бразилії, й там Маріонелла її по-особливому купала. Двічі Таумі посилала по служку, яка стала управителькою, персональний літак своїх багатих коханців.

Тепер же Таумі спитала, коли її гнів минув, що Маріонелла думає про дивний, дикий учинок Іветти Сімпсоні.

Маріонелла подивилася на господарку маєтку начеб із жалем. Співчутливо. Таумі готова була вибухнути, наштовхнувшись на цей погляд, але Маріонелла сказала:

— їй пороблено, моя пані.

— Пороблено? Як це? — не зрозуміла Таумі.

— Хтось наслав на неї цю біду, — сказала Маріонелла. — І боюся, що ця біда — то сім’я, яке вже намагаються посіяти у вашу душу.

— А ти можеш сказати ясніше? — вже роздратовано, водночас з тривогою промовила Таумі.

— Якби ж я знала, моя пані, — смиренно-співчутливо сказала Маріонелла. — Якби я знала, то допомогла б. Але мені здається, що в душі міс Іветти зріє ніж. А ніж, який виростає із зерен смирення і покори, особливо небезпечний. Доки я тут, я вас берегтиму.