Володимир Лис - Іван і Чорна Пантера

— Та ти насміхаєшся! — вже крикнула Таумі.

— Боже борони, — відповіла Маріонелла. — Але якщо моя пані так вважає, то нехай буде — таки насміхаюся.

— Ти звільнена, — сказала Таумі.

Але щось, певно, відчула ця свавільниця споріднене у товстій масивній служниці, таке, що поєднувало їх, крім кольору шкіри. Маріонелла тоді й не подумала піти, а Таумі не нагадувала, що вона звільнена. Не раз ще Таумі дряпала це велике тіло своїми довгими кігтями — червоними, синіми, зеленими, жовтими, фіолетовими. Маріонелла терпіла, аж поки раз після чергового дряпання не схопила міцно за плечі свою господиню й володарку, нагнула й, задерши коротеньку спідничку, приклала до гарненької шоколадної дупки важку п’ятірню.

— Що? Як ти смієш, брудна мавпо? Та я тебе…

Здається, Таумі ще ніколи не верещала так голосно.

— Уже звільнятися, чи ще щось зробити, погане дівчисько? — сказала Маріонелла.

Таумі дивилася отетеріло. Вона не знала, що їй чинити далі. Ніхто, окрім мами в ранньому дитинстві, ще не піднімав на неї руку. Ніхто, окрім цієї проклятої тварини, яка вміла так її задовольняти, боксера Джиммі Мейсона, який ті кілька разів добряче віддубасив. Теж чорного.

«Та що ж це діється на цьому світі?» — подумала Таумі.

— Ходімте, я ліпше викупаю вас, моя пані, — сказала Маріонелла просто, чітко і ясно.

Таумі зиркнула на служку (тоді ще тільки служку) люто й здивовано водночас. Люто й здивовано. Її лють готова була перерости у справжній рик пантери. Чи тигриці. Але білки очей Маріонелли випромінювали дивне світло. Вона зовсім не кепкувала й не ображала її, ця гора чорної плоті. Вони теж дивувалися, ці очі. Більше того — вони мовби хотіли пригорнути — не могутню супермодель, свавільну королеву подіумів, власницю маєтків, замків, цілої колони дорогих автомашин і кількох яхт, а маленьку, трохи розгублену дівчинку, якою враз себе відчула Таумі. На якусь мить Маріонелла здалася схожою на її рідну покійну матусю. Матір, що жила невміло, неправедним, грішним, шалопайським, розхристаним життям і померла за загадкових обставин. Але матір, до котрої колись, крім постійного опору й неслухняності, Таумі час від часу відчувала дивну ніжність.

«Я викупаю тебе сьогодні, Таумі», — рідко, але час від часу казала мама.

— Добре, — сказала Таумі зараз. — Добре. Ти мене викупаєш, а вже після того я тебе звільню. Сподіваюся, ти не втопиш мене у ванні?

— Хіба таку перлину можна втопити? — явна насмішка звучала в голосі служки, але Таумі пропустила її повз вуха.

На диво слухняно (для неї самої), вона побрела за служницею. Одна з чотирьох ванних кімнат у цьому палаці була білою-білою — білі осяйні кахлі на стінах, білосніжна підлога і така стеля, в центрі великої кімнати прикрашена віялом чотирьох дзеркал з білосніжно-ажурною обрамою. Поруч із самою ванною, оздобленою слоновою кісткою з срібним орнаментом, на білих поличках стояли коробочки, тюбики, пакетики з різноманітними кремами і шампунями виключного білого кольору — то була одна із примх Таумі. Ванні кімнати мали різні кольори: крім білого — рожевий, салатовий, золотий — і все в них було однакового кольору. Так запрагла Таумі, а коли вона щось прагла, то так і робилося, варто було сказати слово і хоч раз тупнути стрункою шоколадною ніжкою і кивнути пальчиком із довгим загостреним нігтиком. Так звеліла Таумі, пані Володарка! Сьогодні ж її, мов слухняну школярку, привела до білої ванної масивна Маріонелла, не менш свавільна за свою господиню.

Маріонелла відкрила крани і, коли вода потекла, пробурмотіла, що просить свою ясну пані почекати. Лишившись самою, Таумі подивилась в дзеркало на стіні навпроти себе і лишилася задоволеною. Вона таки була досконалою красунею! Але раптом вона здригнулася, бо побачила у дзеркалі, що в дверях стоїть якийсь незнайомець. Чоловік був старим і зігнутим, та раптом випростався і став начеб на очах молодіти й випрямлятися. Таумі скрикнула й озирнулася. У дверях нікого не було. Вона кинулася до дверей. Нікого не виявилося і в передпокої, і в коридорі. Не чути жодних кроків. Таумі спинилася. Її серце шалено калатало. Раптом зловила себе на думці, що боїться вертатися до ванної. Але вертатися треба було, хоча б тому, що там за дверима стишено дзюркотіла вода. Таумі пересилила себе, свій страх.

У кімнаті нікого не було, ніхто, окрім неї, не відбивався і в дзеркалі, в яке вона зирнула з острогою. Галюцинація? Так, вона колись пробувала наркотики, але ж це вже в минулому.