— Тебе що, мама в капусті найшла?
Тимко вищирився, а потім ще й зубами, як пес, клацнув.
— Сука, — сказав Руський. — Размазать би тебя по етой стєнке, да жалко. Ладно, живі да приході мозгі свої послєдніє пропівать. Ета месть получше твоей розбітой харі.
Такий був Руський, такий був Тимко, а такий Іван, що побожно приймав з рук Руського пляшку вина і обдивлявся з усіх боків.
— Воно направду червоне й сухе? — спитав.
— Нє, бурячкове й мокре, — вставив свої п’ять копійок Петро.
Але коли вже Іван дістав грошей, щоби розрахуватися, він раптом скинувся, бо щось згадав — те, що батько казав до матері. Про те вино, Господи, як же його?
— Что, Іван, денег не хватает?
— Не, хватає, — сказав Іван і раптом пригадав. — У тебе нема вина, не нашого, того, як його…
— Заграничного захотів, — хихонув Тимко.
— Гру… Гру… — видихував Іван.
— Грузінского, что лі?
— Во-во, — Іван зрадів, бо аж зіпрів, пригадуючи. — Тоже червоного, али грузинського.
Руський на нього пильно зирнув, повагався, а тоді:
— Єсть у меня одна бутилочка заветная. Для корєша прибєрьог. Да ладно… Відно, тебе в самом деле нада? Для отца ведь?
— Для тата, — ніжно-ніжно проказав Іван, мовби проспівав.
— Ну вот… Только оно дорогоє будєт. Сто сорок рублей, то єсть грівен по-вашему.
— Та я, Руський, не сумлівайся…
Іван заглянув господарю в очі.
— Я, Руський, завтра й принесу гроші…
Руський дістав звідкись з-під прилавка високу пляшку. Іван змикитив — таки не по-нашому на ній написано.
— На вот, — простяг господар. — Да бері, чудак. Настоящее грузінскоє віно, не поддєлка.
— Спаси Біг тебе, Руський, — вклонився Іван, як мама вчили.
— Ну вот єщо, — Руський обтер пляшку, вручив Іванові. — Крєпче дєржи только. Пакет дать?
— Нє, я так.
— Ну, гляді…
І аж до дверей провів і там уже:
— Меня, мєжду прочім, Максімом звать…
— Максимком…
— Да, Максімка… Блін, бабка меня так звала, что за мамку била… Ти вот что, Іван… Разніцу можеш не приносіть…
— Спаси… Руській… Максі…
Іван нахилився до його руки.
— Ну вот єщо… Я нє такой добрий, как ти думаєш… Ти заході ко мнє півка попіть… А то к другім, я слихал, заходіш, а меня мінаєш…
— Буду заходити, — пообіцяв Іван.
Легко йому йшлося додому. Пляшку грузинського вина до грудей тулив. Зігрівав її своїм тілом. Здавалося, пляшка теплішає, а десь він чув (од кого, думає Іван), що тепле вино лікує. Чи гаряче? Раптом Іван думає, що варто було би спитати, як те вино називається. Певно, в тих грузинів чудернацькі назви. Оно Вітько Таранців їздив, казав, заготовляти круглячки солодкі, як то вони, мандарики, чи що, то потім дивні слова казав — кацо, гена… гена… валє… цалє… як там? Мо’, й грузинської треба спробувати навчитися, раз уже за гамериканську чи то аглицьку взявся.
І приніс Іван вино до хати, перед порогом ледь не впустив з рук, та таки втримав і гордо ступив через поріг. І пили вино втрьох за столом, мама тоже не відмовилася, тильки скривилася, що кисле, то всип цукру, сказав тато, Іван потвердив — кисле, але на язику затримав і уявив, що то пиво. Татові очі світилися по-особливому. Щось, видно, думав про своє. Згадував щось.
Добре було Івану отако втрьох сидіти, і хоч кисле, та пити вино. Він взяв до рук блєшку. У рештках темного напою плавав корок, бо ж у хаті теї штукенції, що його витягає, не виявилося, то довелося всередину ножем заштовхувати.
— Руський Максимко казав, що вино хороше, — мовив.
— Таки не підроблене, — сказав тато і вкинув до рота шматочок сиру, з того, що вчора мама Панаска в магазині купила.
— Може, ти би завтра таки в районну больницю з’їздив? — сказала мама. — Коля Мартошин їде свею машиною, то й тебе завіз би й привіз…
— Куди там мені вже, — одказав тато. — Як не наївся, то не налижешся. Пізно. Та й порушувати, силувати себе не хочу. Зі старою каргою я ще вспію привітатися. Наливай-но ліпше, Іванку, рештки вина. За маму твою вип’ємо. Заслужила вона, я дурень, колись того не розумів.
— Помовч ліпше, — сказала мама.
Іван обережно розлив вино у три чашки.
— За вас, мамо, — сказав поважно.
Шукав ще якихось слів. Та що казати? Мама і є мама, і приголубить, і насварить. Мама була такою звичною, як цей вечір, чи вже й ніч за вікном, як ранок, що настане завтра, а може, вже й сьогодні, як саме життя — дивне й любе Іванові. Світ його плив кудись, спинився і довкола себе став обертатися.
«Впився я», — подумав Іван.
Та те визнання його чомусь ніяк не засмутило. Більше б отако впиватися, втрьох.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу