Володимир Лис - Іван і Чорна Пантера

— То, може, простіше прогнати цю сучку?

— Ні, — відповіла Маріонелла, трохи поміркувавши. — Вона тоді не житиме. Не беріть цього гріха собі на душу. Нехай вона робить, що хоче. Вона справді прагне вам служити. Хоча то не її бажання, а духа, котрий у неї вселився. Котрого хтось вселив. Він у ній ридає і сміється. А що переможе, я теж не знаю.

Цієї миті Таумі згадала чоловіка у дзеркалі.

«Злий дух Іветти?» — всміхнулася вона.

Усмішка була гіркою. Завтра всі газети напишуть про супердивну прес-конференцію Іветти. Телеканали вже, напевне, передають повідомлення у новинах. Нехай, це теж реклама. До чого тут ніж, що росте із зерен смирення і покори?

Того ранку батько Микола ще встав і, як поснідали (мати таки його до столу покликали), сказав, що може навіть помогти по хазяйству. І забухикав після цих слів. Мама Панаска — куди тобі, яке хазяйство? Іван заступився: хай поможе. Он хоча б удвох загорожу коло хліва поладять. Чи й двері до льоху. Чув Іван, як казали якось — може, в Руського, чи другому барі, чи й тітка Поліна — робота лічить.

Не вилікувала — ні робота, ні ті вколи, що батько з собою привіз і, коли вельми стогнати починав, сам собі колов у бік чи руку. Після уколів йому легшало, трохи веселішав. Очі начеб прозорішали. Усміхатися силувався. Іван у такі хвилини розказував батькові — то про свої походеньки до барів, то те, як хати і людей рахував (чогось не соромився, гадав — зрозуміє тато), як свататися ходили.

Після розповіді про сватання батько заплакав. А коли Іван втішати став — чого, тату? — мовив тихо, витираючи сльози:

— Яка ж я справді був сволота.

Іван затерп од тих слів, а потім несподівано усміхнувся. Мовби якийсь камінь з душі звалився. Чого б то? Батька простив давно. Хто він такий, Іван з Кукурічок, щоби батька не прощати?

— А я, тату, гамериканської мови гейби вчуся, — сказав, усе ще посміхаючись.

— Ну й добре, — сказав батько.

— Зінаїда Антонівна вельми добра до мене вчителька і зовсім не б’ється, — сказав Іван.

— Ой, синку, — батько погладив Іванову руку.

Іван вагався: розказати батькові про свою найбільшу таємницю, потрет темношкірої красуні-пантери на горищі, чи ні? Сміятиметься тато? А мо’, і зрозуміє таємну Іванову любов? Вирішив — потім розкаже.

Потім не було.

Того вечора батько сказав, що хотів би випити червоного вина. Сухого червоного вина, яке він любив колись у юності. Хоча б «Каберне», але може бути й інше.

— Тобі ж не можна, — мама Панаска.

— Уже можна.

Якось по-особливому сказав. Просто й страшно.

«Зимно чогось серед літа», — подумав Іван.

— Пам’ятаєш, як я тобі приніс пляшку грузинського? — спитав тато у мами Панаски. — А ти казала, що кисляк кисляком, на оцет перестояний схоже?

— Чом би не помнити…

Іванові здалося — на лиці у мами тоже сльоза зблиснула. Може, того й одвернулася до печі. Мо’, подумала, що вогник у печі злиже ту сльозинку? Альбо висушить.

— То я збігаю за вином? — спитав Іван.

І вже ноги у черевики — бух. І ногами тупу-тупу. Хоч і на місці.

— Та ж пів-одинадцятої, магазин зачинений, — сказала мама. — Завтра купиш. Ну?

— Та я в бар.

— Там же дорожче, кажуть. Та й бари вже зачинені.

— У Руського найдовше сидєть.

Таки пішов Іван. А мама таки грошей дала.

Не хотілось іти Іванові до Руського, а таки мусив дибуляти. Нутром чув — тре. Бо надто вже вдень батько важко дихав. За груди хапався, навіть кашляти не міг. Мо’, хоч вино поможе.

Не йшов Іван, а біг. Бо ж одинадцята година скоро — закриє чого доброго й Руський свою забігайлівку. Хоч літо, а на дворі темно. Того й перечепився об якусь гілляку серед вулиці. Встав, тернув рукою щоку. Цівка біжить. Нехай. Тернув долонею, а тоді облизав. Солоно. Чого ж кров солона, а не солодка?

— О, Іван, — зустрів Руський, у якого ще світилося і сиділо за столом двоє сільських п’яничок — той же Петро і Тимко Рудатий. — Где ето тебя так? Піво будеш?

— Мені вина, — сказав Іван. — Цілу блєшку. Додому. На гроші.

Тут Тимко заварнякав: Іване, ліпше пивка випий чи винця з нами. Чи вино своєму батькові на поминки береш?

Того вечора Іван уперше в житті вдарив людину. Хай таку, як той непутящий Тимко. Рукою по голові. Невміло так тицьнув.

— Ти що, охренів? — Тимко зірвався. — Та я тебе, бля, придурка, зараз на порошок зітру і на капусту розквашу.

Як не дивно, за Івана заступився Петро і той же Руський. Руський, як щеня, підняв Тимка за комір.

— У меня, блін, ша, — сказав. — Да і на улице не советую. У человека отец уміраєт. Может, віна перед смертью захотел. А у меня, блін, і такого, как у него, не било.