Володимир Лис - Іван і Чорна Пантера

— Як цеє вино зветься, тату? — спитав і відчув — язик таки трохи заплітається.

— Кіндзмараулі, — сказав тато.

— Підеш зара спати, Йване, — мама.

«Кінз… Кінзі… — весело думалося Іванові. — Кінзя-рінзя. І мараулі».

Захотілося йому, щоб те слово по-грузинськи щось гарне значило.

А як пити скінчили і хотів Іван помогти татові до ліжка добратися, тато сказав:

— Зажди, сину.

Руками голову підпер, дивився кудись, за друге вікно, що із-за печі визирало.

— Я, знаєш, Іване, найбільше в цьому житті любив три речі, — мовив після довгої мовчанки, до якої Іван прислухався. — Те, як очі в жінок більшають, коли вони на мене дивилися, добре вино, не самогонку, яку тут, у Кукурічках, колись жлуктити призвичаївся, а вино, і третє… Третє, синку — то геометрія. Я ж математиком відомим стати хотів. Не став, бач. А геометрію все життя любив. Алгебра чи там арифметика — то таке. Цифри, вони, як і формули, або складаються до купи, або нє. Мало кому щось своє із них випадає скласти. А геометрія… Вона як гарна дівка — любові вимагає. Та що там гарна — як кожна, якщо їй у душу заглянути. Тільки то любов особлива, до прямих і кривих ліній не однакова. Ти знаєш, що таке логіка і поезія простору?

— Ни знаю, — щиро признався Іван, у якого очі добряче посоловіли.

— То, я тобі скажу, душа геометрії, — сказав тато Микола. — Я колись мріяв перетнути дві паралельні лінії. Ну не може бути, щоб ніхто того не зробив, думав. Все малював, малював ті лінії. Здавалося, от-от вони десь зійдуться чи хоч ближчати стануть. А потім прочитав, начеб вони десь у безконечності таки перетинаються. Коли прочитав, повір, у грудях замлоїлося. Що ж то таке, думаю. Я бився над ним, а воно десь є. Пунктик, казав мій покійний старший брат. Може, й пунктик. А ще я мріяв винайти еліпс дуги, який притягує до себе простір… Е, що там казати… Ходімо спати, сину. Бо, бачу, мені тебе вести до ліжка доведеться.

Іван таки довів батька до його ліжка. І до свого якось добрався. Батько наостанок, як на ліжко ліг, руку його взяв у свою, потримав.

— Ну, йди вже, — прошептав.

А Іван, перш ніж заснути, своє слово шепнув: «Геометрія». Ще встиг подумати, що ж там любити. Що на горі книжка шкільна є, тільки не «Геометрія», а «Тригонометрія». З тим і в сон провалився.

А прокинувся од маминого штурхана.

Розбуджений Іван був посередині вранішнього сну. Світанкового. Коли сон особливо солодкий. І коли сни бувають дивними й загадковими, як світ, що проступає з темноти, часом крізь вранішній туман, виставляючи спочатку гілку в саду, наче руку для потиску.

Іван у сні йшов якраз крізь туман від їхньої річки, що тамо у ліс завертає за селом, ішов до саду і ніс на руках малого хлопця. Та той хлопець мав… мав батькове лице. Коли Іван глянув і зрозумів те, то ледве не впустив батька з рук. Та пішов далі, йшов і дивувався, що тато такий малий, а лице старе, й очі старі й сиві, саме так — сиві, геть сиві, а в них виглядає він, Іван, і питає в Івана, який батька малого на руках несе, чи йому не тєжко?

— Нє, — каже Іван, мені легко, бо тато маленький, маленький, як пташка, мо’, як крілик, а я великий і здоровий, великий і здоровий…

Він каже ще щось, та голосу свого вже не чує, сад біжить йому назустріч, а потім відбігає, то біжить до нього, то відбігає.

— Не грайся так зі мною, — просить Іван.

Сад, мов одна жива істота, сміється.

Тато на його руках тяжчає. Іван от-от його впустить, хоч би донести додому, думає.

— Тату, — каже він. — А чого ви-те такий маленький, а тєжкий?

Батько мовчить, притуляє до губ пальця. Мовляв, мовчи й ти, Іване.

Щоб не впустити тата, Іван біжить, біжить і задихається. І… прокидається од маминого штурхана.

— Чого, мамо? — питає.

— Біда, Іванку, — каже мама. — Здається, батько твій умер.

Найважчим був Іванів шлях до кухні, де спав батько. У сто верст, у сто доріг, бо хата відразу мовби роздвоїлася й розтроїлася. Іван дибцяв посеред тої розщепленої хати і боявся прийти до мертвого тата.

Коли таки прийшов, то побачив на диво спокійне обличчя. І заплющені очі. Складені на грудях руки, відставлений убік палець на лівій руці. І сльозу побачив, що на татовій щоці застигла.

Іван заціпенів, не в силі розтулити вуста й поворухнути рукою, а мама заплакала. Спершу стиха, а потім все ревніше й голосніше.

З того плачу починався його другий сон, сон наяву — од тієї миті, коли Іван усвідомив — тато справді помер, помер тихо уві сні, випивши перед тим сном, що переріс у сон вічний, доброго грузинського вина. Разом з ним, Іваном, і мамою, а своєю колишньою жінкою.