Володимир Лис - Іван і Чорна Пантера

Він почув спів — так співали у церкві. Цілий хор — мо’, людей, а може, й янголів. Десь там, на горищі, а мо’, й за хатою.

— Воспіваю Тебе, Боже, — і собі заспівав Іван. — Да воздаш мі покаєніє…

— Іване, — зойкнула мама.

— То я так, згадав, — сказав Іван. — Може, ви битися не будете?

— Буду, — сказала мама Панаска. — Як же тебе не бити?

— То й у мене рука тєжка, — сказав Іван.

— На матір піднімеш? А ще пєснопєнія тут ізранечку устроїв.

— А мені позволітєльно, бо я дурний.

— Не так дурний, як хитрий.

— Дурний, мамуню.

Іван був не знайомий з тонкощами психіатрії і психології, тому й не знав, що той, хто себе дурником вважає, таким не є насправді. Він багато чого не знав. Просто дивився на маму, доки та не витерпіла й не пообіцяла, що бити не буде, й останній раз прощає Іванові його хатнє злодійство.

Іван зліз по драбині на землю й поцілував маму.

Відчинив двері і побачив, як небо на сході із сірого на очах стає білуватим. Потім воно пожовтіє, бо ж там десь має викотитися великий окраєць сонця. Та, щоб його побачити, треба було вийти за садок. Іван туди й пішов.

— Ну куди ти босий, ноги замажеш…

Мала б мама сказати, що простудиться. Та Іванові не звикати босим ходити. Холодить підошви ніг земля, грудки лоскочуть, тільки пальцям, як на камінці наштовхуються, боляче. Іде Іван. Він вийшов за сад, рукою об крайню, стару вже, сливку обперся і став ждати сонця. От-от окраєць білої булки, чи то ромашка велика — на небо викотиться. Жде Іван того дива.

…А вдень на їхньому подвір’ї побачив Іван гостю незвичну — Зінаїду Антонівну, вчительку.

Став, остовпів — така гостя заходить. Жар на щоки приснув, бо вчорашню стрічу пригадав. Скаржитися мамі прийшла? Чого б то їй, яке їй діло до Івана? Він сам по собі й волен пити, коли захоч і як хоч. А тая Зіна, Зіна-корзина, вчителька, хі-хі, підходить і пильно дивиться на Івана.

— Доброго дня вам, Іване Миколайовичу.

Іван Миколайович? Терпне щось у Іванових грудях, язик неслухняний…

— Доброго… Дня…

Коли привіталися вона й сказала:

— Щось ви, Іване Миколайовичу, про уроки наші забули.

— А треба? — засоромлено сказав Іван, радий, що так обернулося.

— Аякже, — сказала вчителька. — Вважайте, що канікули закінчилися. Я й прийшла нагадати.

«Господи, вона ж учора бачила мене, як я до Омеляна в бар ішов, — жар приснув до Іванових скронь. — Добре, що хоч не п’яного… А може, й п’яного бачила? Ну, як заглядала…»

Таумі тоді не спала цілу ніч, точніше, засинала й знову прокидалася. Думка про ніж, про ніж, що росте із зерен смирення й покори, не покидала її.

Дурна фраза, сказана чорною нахабою Маріонеллою.

Образ, що наче простромлює серце.

Вона така вразлива?

Враз… лива…

Зрозумівши, що не швидко засне, десь після третього прокидання Таумі стала надзвонювати з мобільного по своїх знайомих, приятелях і приятельках, подругах, друзях, коханцях і коханках — колишніх і теперішніх. Її свавільні пальчики торкалися кнопок — і прокидалися люди різної статі і статків у Америці, здивовано питали, що трапилося, чому вони потрібні дорогоцінній пані Таумі, а по другий бік океану, в Європі, питали, чому вона не спить і що сталося.

— У мене безсоння, — вередливо повідомляла Таумі.

І ніхто не посмів обуритися, що своїм безсонням вона так щедро ділиться з усіма, що розсіює його зернята (пелюстки, безсоненята) на просторах двох, ба навіть трьох континентів. Тільки відомий актор Річард Бартенс сказав, що вона заважає йому зваблювати одну багату леді. Та ця скотина, колишній боксер Мейсон (йому зателефонувала одному з останніх), спитала знущальним тоном:

— І що, поряд нема нікого, аби тебе гарненько відтарабанив? До чого ж ти дожилася, кізочко!

— Пішов ти, козел! — Таумі послала круте слівце на Пуерто-Ріко, де зараз ошивався Мейсон, який колись приносив їй стільки насолоди і єдиний на цій планеті міг добряче віддубасити, а вона йому це простити.

Ще зо два дзвінки, і порожнеча в душі Таумі стала нестерпною.

Таумі глянула на мобільника. Виходить, вона пробалакала майже три години. Про все і ні про що. Все ж дізналася про показ осінніх суконь, про який досі не знала. Кутюр’є Леонардіс виправдовувався — у нього скрута, тимчасова, звісно, і він цього разу не зміг би заплатити такого гонорару, як перше, тому й не повідомив.

«Ще один кандидат у банкрути», — з легкою зневажливістю подумала Таумі.

І все ж їй кольнуло те, що, як би там не було, а її обходять. Заради неї не пнуться зі шкіри і не залазять у борги. Невже вона стає однією з багатьох? Два діаманти від того Леонардіса десь зберігаються в одному з її маєтків. Один із ледь помітною вигравіюваною квіткою на ньому. Спогад про давній короткочасний роман (Леонардіс був бісексуалом) ще можна здобути із надр її перлинної пам’яті.