Марина Гримич: Second life (Друге життя)

Г осподар столу підвівся і жестом зімітував, неначе вдягає на голову велетенську шапку, і Артем збагнув, про що йдеться: про ту славнозвісну фотографію Параджанова, де в нього на кавказькому береті стоїть китайський ліхтарик, на якому, в свою чергу, сидить голуб. А оголені груди режисера прикриває букет із лілій.

«Ні, це все ж таки не добре, що я не розрізняю слів», — подумав Артем і напружив слух.

Проте йому нічого не вдалося. Він усе чудово розумів, проте слів так і не чув, — власне, чув, але не розумів змісту, тобто кожне слово було зрозумілим, проте вкупі вони не поєднувалися в логічну фразу.

Артем підняв чарку і пригубив вина. Це було супроти київського звичаю, коли пили лише всі разом «по команді», після виголошеного тосту.

Він відчув, що на нього скоса подивилися, однак, як це буває у середовищі старої київської інтелігенції, вдали, ніби не помітили його помилки. В Артема сіпнулася рука, і він облився вином. Хазяйка підхопилася з місця і почала запопадливо розказувати і показувати, де в цій величезній комунальній квартирі можна знайти ванну. Судячи з того, що розтлумачувала господиня столу, ванна була не дуже близько: треба було пройти весь коридор, дійти до того місця, де він загинався «буквою Г», і повернути праворуч.

Артем устав із-за столу. Ніхто не прореагував на його відхід, всі продовжували палко обговорювати Параджанова. Вийшов у коридор. Там, де коридор повертав направо, на розі будинку, було вікно. Типове вікно київського під’їзду, запилюжене і загажене голубами. Біля вікна стояли чоловіки і палили. Артем визирнув крізь вікно на вулицю. Там, унизу, проглядався типовий київський дворик старого міщанського зразка, з палісадником із квітучими флоксами за низеньким дерев’яним парканчиком.

— Ностальгуєш? — почув він у себе за плечима знайомий голос.

Артем обернувся і побачив Серафима.

— Ти де був? — спитав Артем.

— Я ж тобі казав, я зайнятий по зав’язочку. Мене викликала одна з тих екзальтованих бабульок.

— Що за проблема з бабульками? Вони ж прожили ціле життя! Це мені треба було битися в істериці, адже я прожив лише третину.

— Людина проживає стільки, скільки їй написано, і ні хвилини менше, — пояснив Серафим усміхнувшись. — Ти прожив УСЕ своє життя, а не його третину. Розумієш різницю?

Артем розглядав флокси, які фіолетово цвіли у міщанському дворику. Здається, тут недавно пройшов дощ з градом, бо флокси посхилялися в різний бік і були добряче пошарпані й мокрі.

— Я реалізував себе лише на чотири відсотки… — задумливо промовив Артем, неначе добре відпрацьовану фразу.

— Звідки така точність? Чому саме на чотири, а не на п’ять?

— Це саме питання я поставив йому…

— Кому?

— Йому… — вперто повторив Артем.

— А-а-а… Значить, Він.

— Він, — не став уточнювати Артем, не знаючи, кого саме має на увазі Серафим. У нього в файлі, здається, є докладна інформація про всі подробиці Артемового життя. Так що немає сенсу гратися в піжмурки.

Вони ще трохи мовчки постояли, дивлячись крізь брудне вікно, заляпане голубиним послідом, на фіолетові флокси за низьким дерев’яним парканчиком.

— Ти хотів у ванну? Давай я тебе проведу… — запропонував Серафим.

— Я вже вагаюся, чи хочу туди йти. Здається, моя пляма від вина тут нікого не шокує…

— Мусиш… — двозначно натякнув Серафим.

— Ну то ходімо… — слухняно відповів Артем.

Серафим відчинив перед ним двері і повів рукою: заходь.

Артем зазирнув усередину і відсахнувся.

Він з недовірою подивився на Серафима. Той відвів погляд і тримав двері навстіж, ніби наполягаючи: «Ти мусиш туди зайти».

Артем зробив крок через поріг.

Перед ним простяглася величезна довга кімната чи зал, швидше величезний шкільний клас з великими вікнами. Артем стояв на дерев’яній підлозі, однак насправді на високому подіумі, що тягнувся від дверей уздовж кімнати. Ліворуч від нього, неначе в глибокій ямі, подіум обривався, внизу тяглася вздовж вікон підлога, на якій стояли в ряд, як в інтернаті, металеві ліжка, злегка прикриті лише убогими сірими простирадлами і протертими дірявими ковдрами.

На ліжках, щоправда не на всіх, лежали люди, схожі на бомжів, юродивих чи психічно хворих.

Праворуч, на подіумі вздовж правої стінки, стояли умивальники й унітази. Тобто бомжі могли зі своїх ліжок спостерігати за тим, що люди зазвичай роблять в інтимній обстановці. Вони вдавали, що відвертаються, але насправді потай підглядали за Артемом. Адже це була єдина їхня розвага. Здавалося, вони звикли до цих ліжок, як бомжі і юродиві призвичаюються до нічліжок, а психічно хворі — до психдиспансерів.