Марина Гримич - Second life (Друге життя)

— Обережно, не зашпортнись, — попередив Серафим. — Ходімо.

Артем піднімався сходами дуже повільно. Він навчився ходити так останнім часом, відколи почав відчувати пекучий вогонь у грудях. Однак тепер він нічого не відчував.

Піднявшись на другий поверх, вони опинилися у довгому коридорі, де обіч двох стін розташувалися двері до квартир. Штукатурка на стінах облупилася, плінтуси повідпадали, по кутках висіло павутиння, двері майже всі були прочинені. Всюди снували люди.

Серафим завів Артема через одні двері до помешкання. Артему здалося, що він упізнає цю квартиру. Саме в такій жила його бабуся, коли він був малим. Величезна кімната, переділена шафами на кілька сегментів. За великим «комунальним» столом, заваленим наїдками, сиділа весела компанія. Здається, щось святкували.

Артем не знав цих людей, але вони йому не були зовсім чужими. Таку сцену застілля він не раз бачив у бабусиному домі. Здається, тим людям він також не видавався чужинцем, вони визначили це за своїми, лише їм відомими ознаками. Один чоловік устав із-за столу і махнув Артему рукою, мовляв, сідай до нас. Він зробив це на правах господаря і відразу ж на мигах показав через стіл жінці, напевно, своїй дружині, щоб вона принесла додаткову тарілку й чарку. Зрозуміти це було неважко: так завжди робили в київських комуналках, коли в домі з’являвся гість.

Артем присів на старий дерев’яний стілець зі шкіряними вставками на сидінні й спинкою, оббитою золотистими цвяшками. Невдовзі перед ним з’явився й посуд. Господиня, за старим київським звичаєм, сама накладала гостеві страву з кожної великої тарілки. Артем краєчком ока зауважив знамениті київські «салатики»: «Олів’є», «Мімозу», «салат із плавленого сирка з часничком», «оселедця під шубою», а також рибу

в томатному соусі, картоплю з м’ясом, товсто нарізані кружальця ковбаси, квашену капусту і квашені огірочки. В старомодну чарку хлюпнули якогось напою. Це була тягуча темно-вишнева рідина. Напевно, кріплене кримське вино. Таке подавала його бабуся своїм гостям. Це було хорошим тоном, дуже хорошим тоном (хоча й дещо старомодним уже на час його дитинства) київського міщанського штибу.

Артем згадав про бабусю — художницю-костюмера Оперного театру.

«Може, вона десь тут, за столом? Адже я на тому світі !Недаремно мене Серафим привів саме сюди. До речі, де він?»

Артем роззирнувся. Серафим десь зник.

Тоді він почав роздивлятися жіночі фігури. Жодна з них не нагадувала бабусю, навіть у молодості.

Тим часом присутні за столом жваво розмовляли, Артем ніяк не міг зосередитися на розмові.

Їсти не хотілося, однак лишити щось у тарілці, за старим київським звичаєм, означало нанести образу господині. Він покуштував салат «Олів’є», який так любив у дитинстві. І не відчув смаку. Він узяв іще, іще. Потім приступив до інших наїдків, яких «з горою» наклала йому господиня. Те саме. Він поглинав їжу, намагаючись «упіймати» хоча б натяк на смак, однак безрезультатно.

— Диви, як зголоднів! — підморгнув чолов’яга, що сидів праворуч. Артем його не знав, це точно. Однак було те саме відчуття, що той йому не чужий.

Компанія за столом обговорювала фільм Сергія Параджанова «Цвіт граната». Артем усміхнувся: як він любив дитиною сидіти на великому кріслі, тримаючи ведмедика в руках, закутавшись вовняним картатим бабусиним пледом, і слухати безкінечні розмови бабусиних гостей про мистецтво! Бабуся особисто знала багатьох «зірок» тодішньої богеми, і вони часто навідувалися до неї на чайок під оранжевим абажуром. Бабуся була невиправно старомодною і революційно модною водночас. Це створювало її неповторний стиль: вона носила екстравагантні костюми, однак при цьому припасовувала до свого одягу шматочки старих речей, називаючи це дивним тоді словом «вінтаж».

…Власне, цю ідею «вінтажу» Артем втілив у своєму магістерському проекті елітних резиденцій, який разом із собою зміг відразу ж по захисту «продати» престижній девелоперській фірмі, співзасновником якої був батько Елізабет, фірмі, якій потрібні були іноваційні нестандартні проекти, аби стабільно утримувати своє місце на переповненому ринку…

Артем спробував зосередитися на розмові, що велася за великим комунальним столом, але впіймав себе на тому, що не може розрізнити слів. Однак йому дивним чином було зрозуміло, про що йдеться.

«Тут, у потойбічному світі, комунікація відбувається інакше», — зробив для себе висновок Артем і записав цю інформацію на свій мозковий хард-драйв.