Марина Гримич: Second life (Друге життя)

Артем вирішив більше не ставити запитань.

Вони йшли по вулиці, де потріскався асфальт, з якого проростали кульбабки і грицики, типові дикі київські квітки Артемового дитинства… Цегла на стінах будинків кришилася, показуючи своє руде нутро, під будинками розрослися старезні кущі бузку і ясмину…

— Тобі це нічого не нагадує? — спитав Серафим Артема.

— А що це має мені нагадувати?

— Трошечки напруж свій мозок…

— Стару київську вулицю, якби…

— Якби — що?

— Ну, якби на ній зненацька вимерли всі мешканці і вона так би й простояла 100 років…

— Тисячу…

— Що — «тисячу»?

— їм уже тисяча років.

— Цим будинкам не може бути тисяча років. Це стиль початку двадцятого століття.

— На сьому світі час біжить інакше.

— На сьому світі час біжить інакше… — повторив Артем, неначе записуючи цю фразу в свою оперативну пам’ять.

— Яку київську вулицю тобі це нагадує?

— Богдана Хмельницького, тобто Лєніна…

— … або Фундуклеївську? — виявив добру історичну підготовку Серафим.

— Я там виріс, — ностальгійно промимрив Артем.

— Отож бо.

Серафим довів його до одного з будинків зразка «доходних домів» і зупинився перед старими, розхитаними і обшарпаними дверима.

— Слухай, — неначе вибачаючись сказав Серафим. — Ти знаєш, я тут у запарці… Стільки новоприбульців — екзальтовані бабульки, самогубці, жертви автокатастроф… Я просто валюся з ніг. Ти наче нормальний гай… [8] Guy ( англ. ) — хлопець, молодий чоловік. Тут записано в експертній оцінці твого айк’ю [9] IQ — intelligence quotient ( англ. ) — коефіцієнт загального інтелектуального рівня людини ( прим. автора ). : «готовий до сприйняття сокровенного»… Значить, думаю, тобі нянька не потрібна… Що як я тебе залишу тут, біля входу? А далі ти вже сам…

Артем не знав що відповісти. «Отже, зазвичай Серафим супроводжує новоприбульця довше, ніж мене. Ну що ж…»

— То як? — спитав Серафим.

Артем здвигнув плечима, мовляв, ну нехай.

— Дякую, друже… — поплескав Серафим його по спині. — Якщо я тобі буду потрібен, миттю примчу. Треба лише сказати вголос: «Серафим 2353950» — і я тут як тут. Повтори.

— 2353950.

— Люблю працювати з молодими.

— Справа не в молодості. Це професійне. Я ж тривалий час заробляв гроші трейдерством. Пам’ять на цифри — мій хліб.

Серафим потис Артемову руку:

— Молодець, друже. Почувайся як удома! — пожартував він чорним гумором і вже було розвернувся, щоб іти, однак в останню мить затримався.

— А скажи-но мені: невже не можна було в твої 33 роки уникнути серцевого нападу з летальним кінцем?

Артем замислився.

— Можливо. Але тепер це не має значення… Вірніше, я не хочу про це думати.

— Скоро захочеш.

— Що ти маєш на увазі?

— Ну, я повинен був би тобі сказати це раніше: на сьому світі все так, як і на тому, з якого ти прийшов. Як там у вас, серед «живих»? Коли ти переїжджаєш в інше місто, чи переходиш на іншу роботу, чи емігруєш, мусиш пережити культурний шок. Ностальгію за попереднім життям. Те саме відбуватиметься з тобою і тут. Але ти не переживай, тобі не можна хвилюватися, в тебе серце хворе, не дай Бог, іще раз помреш. Що ми тоді з тобою робитимемо?..

Серафим розсміявся.

— Вибач, дурний жарт. Dirty joke. [10] Тут: «чорний гумор» ( англ. ). Ми, Серафими, циніки невиправні. Просто схиблені на чорному гуморі. Про що це я? Ага, про культурний шок. І депресія тебе чекає, і болюче звикання… Так що будь готовий до всякого!

Артем слухав Серафима, намагаючись запам’ятати все, що він каже.

Аж раптом він відчув, що з ним коїться щось дивне. В очах зненацька потемніло, почав смикатися в конвульсіях, з рота потекла піна. Він втратив свідомість.

Отямившись, побачив, що лежить на землі.

Серафим подав йому руку і допоміг підвестися.

— Що це було? — спитав Артем, трохи похитуючись — паморочилося у голові.

— Електричний шок. Тебе хочуть повернути до життя. Хочеш назад?

— Ще не знаю.

— Потерпи. Зараз мине…

Серафим уважно дивився на Артема. Він умить посерйознішав. Його грайливий тон і цинізм десь зникли.

— Мабуть, не можна тебе поки що лишати самого в такому стані.

— Це може повторитися ще раз?

— Хто його знає? — віртуозно уникнув відповіді Серафим. — Ну що ж, ще раз welcome у потойбічний світ!

І Серафим прочинив важкі дерев’яні двері до під’їзду старого напівзруйнованого київського будинку дореволюційного зразка.

На них війнуло затхлістю.

Коли очі звикли до темряви, з мороку виринули сходи, що вели нагору. Вони були також добряче поруйновані часом, між сходинками зяяли діри. Судячи зі звуків, що долинали згори, в будинку хтось мешкав, причому тих «когось» було дуже багато.