Артем вирішив більше не ставити запитань.
Вони йшли по вулиці, де потріскався асфальт, з якого проростали кульбабки і грицики, типові дикі київські квітки Артемового дитинства… Цегла на стінах будинків кришилася, показуючи своє руде нутро, під будинками розрослися старезні кущі бузку і ясмину…
— Тобі це нічого не нагадує? — спитав Серафим Артема.
— А що це має мені нагадувати?
— Трошечки напруж свій мозок…
— Стару київську вулицю, якби…
— Якби — що?
— Ну, якби на ній зненацька вимерли всі мешканці і вона так би й простояла 100 років…
— Тисячу…
— Що — «тисячу»?
— їм уже тисяча років.
— Цим будинкам не може бути тисяча років. Це стиль початку двадцятого століття.
— На сьому світі час біжить інакше.
— На сьому світі час біжить інакше… — повторив Артем, неначе записуючи цю фразу в свою оперативну пам’ять.
— Яку київську вулицю тобі це нагадує?
— Богдана Хмельницького, тобто Лєніна…
— … або Фундуклеївську? — виявив добру історичну підготовку Серафим.
— Я там виріс, — ностальгійно промимрив Артем.
— Отож бо.
Серафим довів його до одного з будинків зразка «доходних домів» і зупинився перед старими, розхитаними і обшарпаними дверима.
— Слухай, — неначе вибачаючись сказав Серафим. — Ти знаєш, я тут у запарці… Стільки новоприбульців — екзальтовані бабульки, самогубці, жертви автокатастроф… Я просто валюся з ніг. Ти наче нормальний гай… [8] Guy ( англ. ) — хлопець, молодий чоловік.
Тут записано в експертній оцінці твого айк’ю [9] IQ — intelligence quotient ( англ. ) — коефіцієнт загального інтелектуального рівня людини ( прим. автора ).
: «готовий до сприйняття сокровенного»… Значить, думаю, тобі нянька не потрібна… Що як я тебе залишу тут, біля входу? А далі ти вже сам…
Артем не знав що відповісти. «Отже, зазвичай Серафим супроводжує новоприбульця довше, ніж мене. Ну що ж…»
— То як? — спитав Серафим.
Артем здвигнув плечима, мовляв, ну нехай.
— Дякую, друже… — поплескав Серафим його по спині. — Якщо я тобі буду потрібен, миттю примчу. Треба лише сказати вголос: «Серафим 2353950» — і я тут як тут. Повтори.
— 2353950.
— Люблю працювати з молодими.
— Справа не в молодості. Це професійне. Я ж тривалий час заробляв гроші трейдерством. Пам’ять на цифри — мій хліб.
Серафим потис Артемову руку:
— Молодець, друже. Почувайся як удома! — пожартував він чорним гумором і вже було розвернувся, щоб іти, однак в останню мить затримався.
— А скажи-но мені: невже не можна було в твої 33 роки уникнути серцевого нападу з летальним кінцем?
Артем замислився.
— Можливо. Але тепер це не має значення… Вірніше, я не хочу про це думати.
— Скоро захочеш.
— Що ти маєш на увазі?
— Ну, я повинен був би тобі сказати це раніше: на сьому світі все так, як і на тому, з якого ти прийшов. Як там у вас, серед «живих»? Коли ти переїжджаєш в інше місто, чи переходиш на іншу роботу, чи емігруєш, мусиш пережити культурний шок. Ностальгію за попереднім життям. Те саме відбуватиметься з тобою і тут. Але ти не переживай, тобі не можна хвилюватися, в тебе серце хворе, не дай Бог, іще раз помреш. Що ми тоді з тобою робитимемо?..
Серафим розсміявся.
— Вибач, дурний жарт. Dirty joke. [10] Тут: «чорний гумор» ( англ. ).
Ми, Серафими, циніки невиправні. Просто схиблені на чорному гуморі. Про що це я? Ага, про культурний шок. І депресія тебе чекає, і болюче звикання… Так що будь готовий до всякого!
Артем слухав Серафима, намагаючись запам’ятати все, що він каже.
Аж раптом він відчув, що з ним коїться щось дивне. В очах зненацька потемніло, почав смикатися в конвульсіях, з рота потекла піна. Він втратив свідомість.
Отямившись, побачив, що лежить на землі.
Серафим подав йому руку і допоміг підвестися.
— Що це було? — спитав Артем, трохи похитуючись — паморочилося у голові.
— Електричний шок. Тебе хочуть повернути до життя. Хочеш назад?
— Ще не знаю.
— Потерпи. Зараз мине…
Серафим уважно дивився на Артема. Він умить посерйознішав. Його грайливий тон і цинізм десь зникли.
— Мабуть, не можна тебе поки що лишати самого в такому стані.
— Це може повторитися ще раз?
— Хто його знає? — віртуозно уникнув відповіді Серафим. — Ну що ж, ще раз welcome у потойбічний світ!
І Серафим прочинив важкі дерев’яні двері до під’їзду старого напівзруйнованого київського будинку дореволюційного зразка.
На них війнуло затхлістю.
Коли очі звикли до темряви, з мороку виринули сходи, що вели нагору. Вони були також добряче поруйновані часом, між сходинками зяяли діри. Судячи зі звуків, що долинали згори, в будинку хтось мешкав, причому тих «когось» було дуже багато.
Читать дальше