Пауло Коельйо - Адюльтер

Ні. Бог не є несправедливим і ніколи не дозволить, щоб я закохалася й не мала можливості розбудити взаємне почуття.

Зрештою, кохання вимагає, щоб за нього боролися. І я боротимуся. Шукаючи справедливості, я повинна змагатися зі злом без роздратування й нетерпіння. Коли Маріанна буде далеко від нього, а він перебуватиме близько до мене, Жакоб дякуватиме мені протягом решти життя.

Або знову мене покине, але залишить відчуття, що я боролася, поки могла.

Я стала новою жінкою. Я шукаю того, хто не прийде до мене цілком добровільно. Він одружений і вірить у те, що будь-який фальшивий крок може завдати шкоди його кар’єрі.

Тож на чому я повинна зосередити свою увагу? На тому, щоб розбити його шлюб і щоб він цього не помітив.

Я готуюся до своєї першої зустрічі з торговцем!

Ми живемо в країні, яка вирішила ізолювати себе від світу й дуже задоволена таким рішенням. Коли ти хочеш навідатися в сільську місцевість навколо Женеви, то повинен чітко усвідомлювати: не існує місця, де ти міг би зупинитися, хіба що гараж якогось знайомого.

З цього можна зробити висновок: не йди туди, чужоземцю, бо видовище озера внизу, високі Альпи на обрії, польові квіти навесні й золотавий колір виноградників, коли приходить осінь, — усе це спадщина наших предків, які жили тут, ніколи ніким не потурбовані. Ми хочемо, щоб так тривало, тому не йди туди, чужоземцю. Навіть якщо ти народився й виріс в одному з ближніх міст, нам не цікаво, що ти можеш нам розповісти. Якщо ти хочеш припаркувати автомобіль, залиш його у великому місті, де є для нього багато стоянок.

Ми так ізольовані від світу, що досі віримо в загрозу великої ядерної війни. Тому всі будівлі в нашій країні повинні мати антиатомні сховища. Нещодавно один із депутатів запропонував скасувати цей закон, але парламент проголосував проти. Справді, ядерної війни може ніколи й не бути, але хіба хімічна зброя не становить загрози? Ми повинні захищати своїх громадян. Тому дорогі антиатомні сховища будуватимуться й далі. Перетворені на винні погреби та склади, поки Апокаліпсис не настав.

Проте існують речі, що їм ми, попри всі наші зусилля залишатися островом миру, не можемо перешкодити перетинати наш кордон.

Наприклад, наркотики.

Уряди країн намагаються контролювати шляхи постачання й заплющують очі на тих, хто купує. Хоч ми живемо в раю, хіба ми не переймаємося транспортуванням наркотиків, їхнім використанням та огидними результатами їхніх дій? Наркотики стимулюють продуктивність (як, наприклад, кокаїн) і зменшують напругу (наприклад, гашиш). Проте щоб не подавати поганий приклад світові, ми теж забороняємо їх і терпимо.

Тим часом, коли проблема набуває великого масштабу, унаслідок «випадковості» якась знаменитість або публічна особа «прилучається до отрути», як маємо ми звичай казати у своїх журналістських колах. Випадок проникає в засоби масової інформації з метою застерегти молодь, повідомити населення, що уряд тримає все під контролем і готовий покарати тих, хто порушує закон.

Таке трапляється принаймні раз на рік. І я не думаю, що лише раз на рік яка-небудь важлива особа вирішує зробити перерву у своїй рутинній діяльності й поїхати в тунель під Монбланом, аби купити щось у торговців, які стоять там щодня. Якби цього не було, вони вже позникали б через відсутність клієнтів.

Я прибуваю на місце бажаної зустрічі. Родини приходять і відходять, підозрілі суб’єкти перебувають тут, не дозволяючи себе турбувати й не звертаючи уваги на інших, крім тих випадків, коли їх проминає молоде подружжя, що розмовляє чужоземною мовою, або коли чиновник у костюмі-трійці перетинає тунель і відразу повертається назад, дивлячись прямо у вічі тим чоловікам.

Я проминаю їх уперше, доходжу до протилежної стіни, замовляю мінеральну воду й щось запитую в людини, якої ніколи не бачила. Вона не відповідає мені, занурена у свій світ. Іду назад і знову проминаю тих чоловіків. Я встановлюю з ними візуальний контакт, але їх проминає надто багато людей, що буває рідко. Нині час обіду й люди мають перебувати в дорогих ресторанах, розкиданих навколо, намагаючись укласти якусь важливу оборудку або звабити туристку, яка приїхала до міста в пошуках роботи.

Я трохи зачекала й проминула їх утретє. Знову встановлюю з ними візуальний контакт, і один із них простим кивком голови запрошує мене йти за ним. Ніколи в житті я не уявляла собі, що можу вчинити так, але цей рік надто відрізняється від усіх інших, і мене нічого вже не дивує.