Пауло Коельйо - Адюльтер

Він не перестає нервуватися. Відповідає мені автоматично, ніби хоче якнайшвидше закінчити розмову, але я йому цього не дозволю. Це унікальний день у моєму житті, і його слід шанувати. Я розмовляю з ним про ті речі, які спадали мені на думку, коли я йшла йому назустріч, промовляю ті слова, над якими не маю контролю. Мене вельми дивує, що вони повторюються з великою точністю.

Я заговорила про домашніх тварин. Запитала, чи він розуміє, чому люди так прихиляються до них. Жакоб дав передбачувану відповідь, що природно дозволила мені поставити наступні запитання: «Чому так важко погодитися з тим, що люди такі різні? Чому закони, запозичені в інших племен, ми не просто сприймаємо як культурні відмінності, а вони роблять наші життя багатшими й цікавішими?» Але Жакоб відповів, що стомився розмовляти про політику.

Тоді ми заговорили про акваріум, який я бачила в школі дітей. Усередині плавала риба, яка робила кола, притискаючись до скла, і я сказала собі: вона не пам’ятає, з якого місця почала кружляти, і ніколи не допливе до кінця. І саме тому ми так любимо риб в акваріумах: вони нагадують нам наше життя — добре нагодовані, але неспроможні вибратися за скляні стінки.

Він запалив ще одну сигарету. Тоді я раптом усвідомила, що говорю протягом тривалого часу в трансі світла й миру, не давши йому бодай хвилини, щоб він міг висловити свої думки. Про що б йому хотілося поговорити?

— Про фотографію, про яку ти мені збрехала, — обережно відповів він, бо помітив, що я була надзвичайно вразлива.

— А, про фотографію — звичайно ж, вона існує. Вона вигравіювана вогнем на металі в моєму серці, і я зможу погасити той вогонь лише тоді, коли дозволить мені Бог. Але та світлина дивиться на все власними очима, бо всі бар’єри, що затуляли моє серце, падали, поки я наближалася до тебе.

«Ні, ні», — каже він мені, бо не знає цього шляху, але я вже виходила на нього кілька разів — як у минулому, так і тепер. Але він відмовлявся погоджуватися з цим, і, думаю, я теж чинила опір. Ми однакові. Але нехай не турбується, я його проведу.

Після того як я все це сказала, він делікатно взяв мене за руку, усміхнувся й устромив кинджал:

— Ми вже з тобою не підлітки. Ти чудова людина й, наскільки мені відомо, маєш гарну родину. Ти, либонь, хочеш вилікувати своє подружнє життя?

На мить я розгубилася. Але потім підвелася й пішла до свого автомобіля. Без сліз. Не попрощавшись. Не озираючись.

Я нічого не відчувала. Не думала ні про що. Сіла в машину й поїхала вулицею, не знаючи, куди мені їхати. Ніхто мене не чекає в кінці мого маршруту. Меланхолія перетворилася на апатію. Я мусила повзти зі швидкістю черепахи, щоб їхати далі.

Через п’ять хвилин я опинилася перед замком. Я знала, що тут відбулося: хтось віддав життя страховищу, відомому до сьогодні, хоч ніхто не знає імені жінки, яка його народила.

Ворота в сад зачинені, ну то й що? Я можу увійти крізь хвіртку в загорожі. Можу сісти на холодну лаву й спробувати уявити, що тут сталося 1817 року. Мені треба розвіятися, забути про все, чим я надихалася раніше, і зосередитися на чомусь іншому.

Я уявила собі той день багато років тому, коли власник цього замку, англійський поет лорд Байрон, вирішив оселитися тут на вигнанні. Його ненавиділи як на батьківщині, так і в Женеві, звинувачуючи в організації оргій і в публічній пиятиці. Він мусив би померти від нудьги. Або від меланхолії. Або від люті.

Не має значення. Має значення, що того самого дня, якогось дня 1817 року, до нього прибули двоє гостей із батьківщини. Поет Персі Біші Шеллі та його вісімнадцятирічна дружина Мері.

Ще один гість приєднався до групи, але я не змогла пригадати його ім’я.

Мабуть, вони дискутували про літературу. Певно, нарікали на час, на дощ, на холод ці двоє жителів Женеви, двоє англійських співвітчизників — їм також бракувало чаю та віскі. Можливо, вони читали одне одному свої вірші та поеми й щедро вихваляли одне одного.

І вважали себе такими великими фахівцями, що вирішили побитися об заклад: мовляв, усі вони повернуться сюди через рік, кожен із книжкою, у якій опишуть долю людини.

Та, звичайно ж, коли випарувався ентузіазм їхніх планів і коментарів про те, що людське створіння є повним крахом, вони забули про свою домовленість.

Мері була присутня під час цієї розмови. Її не запросили до участі в закладі. По-перше, вона була жінка, а по-друге, ще дуже юна. А проте ця розмова справила на неї глибоке враження. Чому б їй не написати щось бодай для того, щоб згаяти час? Вона мала тему, їй не треба було особливо її розвивати, і мала намір зберегти книжку для себе, коли нарешті напише її.