Пауло Коельйо - Адюльтер

ν Скласти список своїх протестів. Це для мене справжнє відкриття. Щоразу, коли мене дратує якась річ, я протестую й занотовую її. Наприкінці дня розумію, що дратувалася даремно.

ν Усміхатися навіть тоді, коли хочеться плакати. Це найважче з усього списку, але можна звикнути. Буддисти кажуть, що усмішка, навіть приліплена на обличчя, хоч би якою фальшивою вона була, зрештою освітлює душу.

Проте все це працює лише тому, що тепер я маю мету — підкорити чоловіка. Я наче тигриця, загнана в глухий кут. Єдине, що мені залишається, — це люто атакувати.

Нарешті я маю дату й час зустрічі: завтра о п’ятнадцятій годині в ресторані «Кампо-де-Гольфі-де-Колоньї». Наша зустріч могла відбутися в будь-якій таверні міста або в будь-якому барі на одній із поперечних вулиць, які виходять на головну (і можна сказати — єдину) комерційну вулицю міста, але він обрав ресторан «Кампо-де-Гольфі». Посеред дня.

Бо о цій годині ресторан порожній і ми матимемо приватнішу атмосферу. Мені треба знайти пристойне виправдання для мого шефа, але це не проблема. Зрештою, я написала кілька статей про вибори, які передрукувала більшість газет країни.

Місце затишне. Певно, його насамперед привабило це. Місце романтичне, подумала я зі своєю дурною манією вірити у все, що мені до вподоби. Осінь розмалювала дерева в різні кольори золотавих відтінків, і можливо, я запрошу Жакоба на прогулянку. Мені краще думається, коли я в русі. А ще краще, коли біжу, як було в Ніоні, але не думаю, що це буде можливо.

Ха-ха-ха!

Цього вечора ми повечеряли вдома плавленим сиром, який називаємо раклет, зі шматками сирого бізонячого м’яса, зготовленого на рашпері, і традиційною смаженою картоплею зі сметаною. Моя родина запитала, чи ми щось святкуємо, і я сказала, що так: той факт, що ми перебуваємо разом і можемо спокійно повечеряти. Потім я прийняла другу ванну за день, дозволивши, щоб вода змила всю тривогу. Наклала собі крем й пішла в кімнату дітей, щоб почитати їм казку. Їхні пігулки здалися мені надто твердими. Їх треба було б заборонити дітям, молодшим за п’ятнадцять років!

Я наказала їм не ковтати цих пігулок, — вони неохоче підкорилися, бо звикли до них, — узяла книжку з казками, розгорнула її навмання і стала читати:

— «Протягом льодовикового періоду багато тварин помирали від холоду. Тоді дикобрази вирішили об'єднатися, у такий спосіб вони зігрівали й захищали одне одного.

Але колючки ранили найближчих тварин — а надто тих, які давали найбільше тепла. Тому вони розійшлися й стали жити самотою.

І знову стали помирати від холоду.

Тоді їм довелося робити вибір: або зникнути з поверхні Землі, або терпіти колючки ближнього.

Вони виявили мудрість й об’єдналися. Навчилися терпіти невеличкі рани, які діставали від колючок сусіда, позаяк важливішим для них було його тепло. І в такий спосіб вони вижили».

Діти запитали, коли зможуть побачити справжнього дикобраза.

— Вони є в зоопарку?

— Я не знаю.

— А що таке льодовиковий період?

— Період, коли було дуже холодно.

— Як узимку?

— Так, але то була зима, яка ніколи не закінчувалася.

— А чому вони не повиривали свої колючки, перш ніж притулятися одне до одного?

— О Боже! Мені треба було вибрати іншу казку.

Я погасила світло й заспівала їм народну пісню одного альпійського села, погладжуючи обох. Незабаром діти спали.

Мій чоловік знайшов для мене валідол. Я завжди мала звичай відмовлятися від ліків, боячись стати від них залежною, але завтра мені треба бути у формі.

Я ковтнула десять міліграмів транквілізатора й провалилася в глибокий сон. Опівночі не прокинулася.

Я прийшла на місце зустрічі раніше, проминула ряд будинків, які заступали гольф-клуб, і вийшла в сад.

Пройшла до дерев у кінці й вирішила максимально використати цей сонячний полудень.

Меланхолія. Це перше слово, яке спадає мені на думку, коли приходить осінь. Бо я знаю, що літо минуло, дні ставатимуть дедалі коротшими, а ми не живемо в чарівному світі дикобразів у льодовиковий період: ніхто не витримає найменшої рани, якої завдадуть йому інші.

Якщо ми довідаємося, що в інших країнах люди помирають від холоду через затори на дорогах і закриті аеропорти, то розпалимо вогонь у печах, дістанемо з шафи теплі ковдри. Це відбувається лише в тому світі, який ми створюємо.

Природа показує нам чудові краєвиди: дерева, колись такі схожі одне на одне, набувають індивідуальності й утворюють ліси, що складаються з тисячі різних відтінків кольору. Частина її життєвого циклу наближається до кінця. Усе відпочиватиме протягом певного періоду й воскресне навесні у квітах.