Пауло Коельйо - Адюльтер

Та коли вони зрештою повернулися в Англію, Шеллі прочитав рукопис і переконав Мері опублікувати його. Більше того: позаяк він був уже знаменитим, то вирішив, що звернеться до редактора й запропонує написати передмову до твору. Мері заперечувала, але зрештою погодилася за однієї умови: її ім’я не буде написане на обкладинці. Початковий наклад у п’ятсот примірників розійшовся дуже швидко. Мері вирішила, що успіх до неї прийшов завдяки передмові Шеллі, але в другому виданні погодилася назвати своє ім’я. Відтоді заголовок роману ніколи не зникав із полиць книгарень усього світу. Він надихав письменників, театральних режисерів, кінематографістів, розпорядників геловінських свят, маскарадних балів. Нещодавно один знаменитий критик написав про нього, «що це найкреативніша праця романтизму чи принаймні двохсот його останніх років».

Ніхто не може пояснити, чому так сталося. Більшість людей ніколи не читали роман Мері Шеллі, але практично весь світ чув розмови про нього.

Розповідають історію про Віктора, швейцарського вченого, який народився в Женеві й здобув освіту в різних країнах, щоб зрозуміти світ засобами науки. Ще дитиною він побачив, як блискавка вдарила в дуб, і запитав себе: «Чи не так почалося життя? Чи не могло воно бути створене внаслідок такого стихійного лиха?»

І наче модерна версія Прометея, міфологічної постаті, яка викрала небесний вогонь, щоб допомогти людству (авторка застосувала вислів «сучасний Прометей» як підназву, але ніхто цього не пам’ятає), та ж таки людина починає працювати, щоб повторити подвиг Бога.

І не випадає сумніватися, що, попри всі її зусилля, справа втікає з-під її контролю.

Книжка Мері називається «Франкенштейн».

О Боже мій, про якого я мало думаю протягом днів, але якому звіряю свої печалі в години скорботи, чи зупинилася я тут випадково? Чи Твоя невидима й невблаганна рука привела мене до цього й примусила пригадати цю історію?

Мері познайомилася з Шеллі, коли їй було п’ятнадцять років. І хоч він був одружений, її не зупинили суспільні умовності й вона пішла за чоловіком, якого вважала коханням усього свого життя.

П’ятнадцять років! І вона вже точно знала, чого хоче.

І знала, як цього досягти. Мені тридцять один, щогодини я чогось бажаю й неспроможна цього досягти, хоча змогла піти одного осіннього вечора на побачення, сповнена меланхолії й романтизму, підбадьорюючи себе тим, що я скажу, коли настане слушна хвилина.

Але я не Мері Шеллі. Я Віктор Франкештайн і його монстр.

Я спробувала подарувати життя чомусь неживому, і результат був таким самим, як у книжці: я посіяла жах і руїну.

У мене нема більше сліз. Нема більше розпачу. Я почуваюся так, ніби моє серце порізане на шматки, а з моїм тілом відбулося те саме, бо я не можу поворухнутися.

Стоїть осінь, тому вечір настає рано, чудова картина призахідного сонця швидко змінюється сутінками. Настала ніч, а я все сиджу там, дивлячись на замок, і бачу, як його відвідувачі приходять дивитися на досягнення буржуазії дев’ятнадцятого сторіччя.

Де та блискавка, яка дала життя монстру?

Блискавка не спалахує. Машин у цьому регіоні мало, а тепер вони ходять ще рідше. Мої діти чекають вечері, а чоловік, який знає про мій стан, незабаром почне непокоїтися. Але я почуваюся так, ніби до моїх ніг прив’язано залізну кулю, і не можу поворухнутися.

Хтось може попросити пробачення за те, що розбудив неможливе кохання?

Ні, у жодному разі ні.

Бо така любов Бога до нас є неможливою. Ми ніколи не посилаємо свої почуття в небо, а Він однаково не перестає нас любити. І Він любив нас так сильно, що послав Свого єдиного Сина, аби Той пояснив нам, що любов — це сила, яка рухає сонце й усі зірки. В одному зі своїх послань до коринтян (яке в нашій школі примушували вчити напам’ять) апостол Павло сказав: «Навіть якби я розмовляв мовами людей і янголів, то якби я не мав любові, то був би схожий на бронзу, яка дзвенить, або на бренькання цимбалів».

І всі ми знаємо, чому так. Багато разів ми чули те, що здавалося великими ідеями, спроможними перетворити світ. Але то були слова, сказані без емоцій, слова без Любові. Хоч би якими вони були логічними й розумними, вони нас не зачіпають.

Павло порівнює Любов із Пророцтвом, з Містеріями, з Вірою і з Милосердям.

Чому Любов важливіша, ніж Віра?

Бо Віра — це лише дорога, яка веде нас до Найвищої Любові.

Чому Любов важливіша, ніж Милосердя?

Бо Милосердя — це лише один із виявів Любові. А все завжди є важливішим, ніж частина. Крім того, Милосердя є також однією з багатьох доріг, якими користується Любов, щоб примусити людину поєднатися зі своїм ближнім.