Пауло Коельйо - Адюльтер

Вона, либонь, розуміється на агонії та екстазі людських створінь — і це таке глибоке розуміння, що її не зміг шокувати «секс за домовленістю» її чоловіка.

Вона блискучий стратег, бо умовила одну традиційну газету повірити анонімним інформаторам, яких ніколи не слід сприймати серйозно і яких не так багато у Швейцарії. Я сумніваюся, що вона ідентифікує себе як джерело.

Схильна до маніпулювання: зуміла перетворити те, що могло стати руйнівним, на урок толерантності й співучасті між подружжям і на боротьбу проти корупції.

Завбачлива: досить розумна, аби почекати з народженням дітей. Ще є час. А поки що вона може конструювати собі будь-що, не боячись, що її турбуватиме дитячий плач посеред ночі або сусіди наполягатимуть, щоб вона покинула роботу й приділяла більше уваги дітям. (Бо саме це постійно торочать мені наші сусіди.)

Наділена досконалим інстинктом: не бачить у мені загрози. Попри видимість, я не становлю небезпеки ні для кого, крім самої себе.

Ось яку жінку я маю намір знищити — і без найменшої жалості.

Бо це не та бідолашна, яке мусить прокидатися о п’ятій ранку, щоб піти працювати в центрі міста, ніким не побаченою, помираючи від страху, аби одного дня не відкрили, що вона перебуває тут нелегально. Не мегера, одружена з можновладцем з Організації Об’єднаних Націй, що постійно перебуває на святкуваннях, роблячи все можливе, аби показати, що вона багата й щаслива, хоч усім відомо, що її чоловік має коханку, на двадцять років молодшу за неї. Не є вона й коханкою можновладця з Організації Об’єднаних Націй, яка перебуває на організаційній роботі, і хоч працює добре й старається, ніхто ніколи не визнає її заслуг, бо «в неї роман із начальником».

Вона не є самітною могутньою виконавицею, що мусила переїхати жити в Женеву через переміщення Світової організації торгівлі, де всі дуже серйозно сприймають сексуальні чіпляння й не сміють звести очі одне на одного. Та, що вночі дивиться на стіну величезного орендованого особняка й іноді наймає хлопця зі своїх підлеглих, щоб він її розважив і примусив забути, що їй доведеться прожити решту життя без чоловіка, без дітей і без коханців.

Ні, Маріанна не вкладається в жодну з цих схем. Вона жінка, наповнена життям.

Мені спалося краще. Я маю зустрітися з Жакобом до кінця тижня. Принаймні він пообіцяв мені, що ми зустрінемося, і я сумніваюся, що в нього вистачить зухвалості порушити свою обіцянку. Він нервувався під час нашої єдиної розмови по телефону в понеділок.

Мій чоловік вірить у те, що субота, проведена в Ніоні, була для мене корисною. Він і не здогадується, що саме в той день я зрозуміла, що саме завдавало мені прикрості: відсутність пристрасті, брак пригод.

Одним із двох симптомів, які я в собі помітила, було щось подібне до психологічного аутизму. Мій світ, раніше просторий і сповнений можливостей, почав звужуватися, бо зростала потреба в безпеці. Чому так? Певно, це спадщина, яку ми дістали від наших предків, що жили в печерах: групи спроможні себе захистити, одинаки гинуть.

Та навіть знаючи, що ми перебуваємо в групі, неможливо проконтролювати все, наприклад волосину, яка випадає, або клітину, що божеволіє й перетворюється на ракову.

Але фальшиве відчуття безпеки примушує нас забути про це. Чим виразніше бачимо ми межі нашого життя, тим ліпше. Навіть якщо це лише психологічна межа, навіть якщо в глибині душі ми знаємо, що рано чи пізно смерть прийде по нас, не питаючи дозволу, ми вчинимо добре, вдаючи, що все тримаємо під контролем.

Останнім часом мій дух був збуреним і розхвильованим, як море. Я проаналізувала свій шлях до сьогодні, і мені здалося, що я здійснила трансокеанську подорож на крихкому плоті під час великого шторму. «Чи я виживу?» — запитую себе тепер, коли все ніби заспокоїлося. Звичайно, виживу.

Мені доводилося переживати бурі раніше. Я склала список речей, на яких мушу зосередити увагу, коли знову відчую ризик провалитися в чорну яму шаленого урагану.

ν Гратися зі своїми дітьми. Читати історії, що навчають як їх, так і мене — бо історії не мають віку.

ν Дивитися в небо.

ν Випити кілька келихів холодної як лід мінеральної води. Цей засіб здається дуже простим, але я відчуваю себе відродженою завжди, коли це роблю.

ν Готувати їжу. Це найкраще й найдосконаліше мистецтво. Воно змішується з нашими п’ятьма чуттями й ще з одним — необхідністю давати все найкраще, що ми маємо. Це мої найулюбленіші ліки.