Пауло Коельйо - Адюльтер

Проте нічого подібного ендорфін не витворяє зі мною. Він лише додав мені сили бігти далі, до самого обрію, залишивши все позаду. Чому я маю таких чудових дітей? Чому зустріла свого чоловіка й закохалася в нього? Якби він не перетнувся з моїм життям, хіба не була б я тепер вільною жінкою?

Я божевільна. Мені треба бігти, не зупиняючись, до найближчої психіатричної лікарні, бо про таке люди не повинні думати. Але я думаю.

Я бігла ще кілька хвилин і повернула назад. Під час бігу мене раптом вжахнула можливість, що моє прагнення до свободи стане реальним і я не побачу більше нікого, коли повернуся в парк Ніона.

Але вони там є, з усмішкою зустрічають повернення матері й коханої дружини. Я обіймаю їх. Я спітніла, відчуваю, що моє тіло й моя свідомість брудні, але поза тим міцно пригортаю їх до своїх грудей.

Попри те, що відчуваю. Або радше попри те, чого не відчуваю.

Ти не обираєш свого життя, це воно тебе обирає. І ти не розумієш, чому іноді воно тобі дарує радість, а іноді — смуток. Ти приймаєш те, що воно тобі дає, і живеш далі.

Ми не обираємо своє життя, але вирішуємо, що нам робити з радістю та смутком, які від нього маємо.

Цього недільного вечора я перебуваю в резиденції партії з професійного обов’язку (я зуміла переконати свого шефа, що мені треба там бути, і тепер намагаюся переконати себе саму). Уже сімнадцята годин сорок п’ять хвилин, і люди починають відзначати минулий день. Усупереч тому, що я собі уявляла у своїх хворобливих думках, ніхто з обраних кандидатів не має наміру давати прийом. Тому цього разу я не матиму можливості відвідати дім Жакоба й Маріанни Кеніг.

Прибувши до резиденції, я дістала перші відомості. Понад сорок п’ять відсотків громадян нашої держави взяли участь у голосуванні, що є рекордом. Перше місце здобула жінка, а Жакоб вийшов на почесне третє, що надає йому право увійти в уряд, якщо партія теж ухвалить таке рішення.

Головна зала була прикрашена жовтими й зеленими кульками, люди вже випивали, і деякі подавали мені переможні знаки, певно, сподіваючись, що завтра їхню реакцію буде опубліковано в газеті. Але фотографи ще не прибули, сьогодні неділя й чудовий день.

Жакоб мене побачив і відразу відвернув погляд, шукаючи, з ким можна поговорити про сьогоднішні події, і я можу тільки уявити собі, які вони нудні й нецікаві.

Я повинна працювати або принаймні удавати, що працюю. Дістаю магнітофон, блокнот і ручку. Переходжу з одного боку зали до іншого, збираючи декларації на кшталт «Тепер ми зможемо ухвалити декрет про імміграцію» або «Виборці зрозуміли, що минулого разу зробили помилковий вибір, і тепер обрали мене».

Велика переможниця стверджує: «Голосування жінок було фундаментальним для мене».

Леман Бле з місцевого телебачення влаштував свою студію в головній залі. Його політична представниця, невиразний об’єкт бажання дев’ятьох чи десятьох присутніх тут чоловіків, ставить інтелігентні запитання, але замість відповідей вислуховує заздалегідь заготовлені фрази, схвалені асистентами.

У якусь мить Жакоба Кеніга покликали на вечерю, і я спробувала наблизитися до нього, аби почути, що він каже, але якась жінка перепинила мене:

— Я пані Кеніг. Жакоб багато розповідав мені про вас.

Яка жінка! Білява, із синіми очима, в елегантному чорному кардигані з червоним шарфом фірми «Ерме». До речі, це єдина річ, виробника якої можна впізнати.

Усі інші деталі її одягу, безперечно, були пошиті найкращим стилістом Парижа, чиє ім’я тримається в таємниці, щоб уникнути копій.

Я задля компліменту намагаюся вдати подив.

— Жакоб розповідав вам про мене? Я брала в нього інтерв’ю, а через кілька днів ми разом пообідали. Хоч журналісти не повинні висловлювати свою думку про тих, у кого вони беруть інтерв’ю, я вважаю вашого чоловіка людиною мужньою, адже він витримав спробу шантажу.

Маріанна — або мадам Кеніг, як вона відрекомендувалася мені, — вдала, ніби зацікавлена моїми словами. Либонь, вона знає більше, аніж показують її очі. То Жакоб розповідав їй про нашу зустріч у Парку живої води? Запитати мені в неї про це?

Інтерв’ю з телевізійником Леманом Бле вже розпочалося, але їй, здавалося, було зовсім нецікаво слухати, що там казав її чоловік, бо вона, безперечно, знала це напам’ять. Безперечно, це вона вибрала для нього голубу сорочку й краватку попелястого кольору, фланелевий піджак досконалого крою, годинник, який він носив на руці, — не такий дорогий, щоб здаватися предметом хизування, і не такий дешевий, щоб демонструвати зневагу до однієї з головних галузей індустрії нашої країни.